У країні війна, безробіття, інфляція, та, незважаючи на це, передвиборча кампанія пройшла, як кажуть, на широку ногу. Кандидати в народні депутати України з’являлися, як гриби після теплого дощу. В поті чола вони активно агітували виборців навіть у найвіддаленіших селах. Із радіоприймачів, екранів телевізорів, шпальт газет, листівок закликали підтримати їх, а за це вкотре обіцяли золоті гори...
У країні війна, безробіття, інфляція, та, незважаючи на це, передвиборча кампанія пройшла, як кажуть, на широку ногу. Кандидати в народні депутати України з’являлися, як гриби після теплого дощу. В поті чола вони активно агітували виборців навіть у найвіддаленіших селах. Із радіоприймачів, екранів телевізорів, шпальт газет, листівок закликали підтримати їх, а за це вкотре обіцяли золоті гори...
Анна КАРАСЬ, редактор відділу листів і зв’язків із читачами газети «Волинь-нова»
—Та краще б за ті гроші, які вони витратили на друк цієї макулатури, підручники школярам купили! Уже другий місяць нема по чому вчитися, — сусідка тьотя Галя вкотре дістає з огорожі агітаційну літературу і вкотре не стримує обурення: — Якби ж той папір хоч горів — грубку топила б. А то якийсь такий, що півпачки сірників спалиш, а вогонь не бере. Мушу на смітник викидати. Починаю їй пояснювати, що це кольоровий друк на глянцевому папері, який недешево нині коштує. Та й людям, що розносять агітки, теж заплатити треба, бо ж за ідею нині ніхто не працює. Ця передвиборча кампанія стала врожайною і для кмітливих студентів, які замість слухати лекції — активно роздають агітаційну літературу. За 8—10 годин — від 250 до 300 гривень у кишені, за якихось п’ять днів — мінімальна заробітна плата. Справжні трудоголіки встигали навіть плакатики на стовпах розклеювати, а це ще плюс кілька сотень. У Луцьку такі роздавальники-агітувальники — на кожному кроці. Пройдеш 500 метрів — і вже торбу макулатури несеш. Якщо, звісно, не належиш до тих, кого вже перегодували інформацією. Ті зазвичай відразу шукають смітника. А бува, що й не шукають, і тоді перехожі брудним взуттям стирають усмішки з облич кандидатів. А могло би бути все по-іншому, якби витрачені на піар-кампанію гроші кандидати віддали хворим дітям, що з останніх сил хапаються за життя. Змучені бідою сім’ї неодмінно поділилися б радістю з родичами, сусідами, а ті по ниточці передавали б її далі й далі. Хіба за таких кандидатів не проголосували б серця людей, хіба таким не довірили б своє майбутнє? — Ще до виборів сільська рада пообіцяла стовідсотково виплатити зарплату вчителям. А як потім буде — ніхто не знає. Насамперед треба купити дров, бо невідомо, яка зима нагряне. І цукру. Бо кажуть, що до весни ціна за мішок на 200—300 гривень може зрости... — вже розподіляє ще не отриману зарплату мама. — Отак порозкладаєш по купках свої кровно зароблені, не дуже й сподіваючись на ті солодкі кандидатські обіцянки. Бо жити ж якось треба.
