Вітер найнявся двірником до Осені. Хвацько підхопив і погнав перед собою цілу отару золотих, тонко різьблених кленових червінців...
Вітер найнявся двірником до Осені. Хвацько підхопив і погнав перед собою цілу отару золотих, тонко різьблених кленових червінців... Несподівано для себе я опинилася у самісінькому епіцентрі запашної осінньої завірюхи. З дитинства люблю, як пахне опале листя: вологою терпкістю, втомленим сонцем і… майбутнім снігом. А коли вибралася з тієї падолистової веремії, у волоссі залишилася симпатична «брошечка» — маленький кленовий листочок. Я помітила його, розглядаючи своє відображення у вікні маршрутки і вирішила: «Хай буде!». Адже це подарунок від Осені. А може від Клена? Он стоїть уже із майже голою шевелюрою, проціджуючи вітер крізь потемніле гілля. А поряд берізки ще всі у золоті й навіть зелені, не поспішають віддавати вітрові свої пишні шати. Він–бо найнявся двірником не до них, а до Осені! Ха–ха, а он і справжні двірники замаскувалися у помаранчеві жилети, і не помітиш їх одразу у золотавих барвах скверу. Згрібають у старенькі рядна і вантажать у кузови черлене золото кленів, тополь, лип, горобин — вивозять із міста Осінь!
