Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу національного відродження Валентина ШТИНЬКО...
Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу національного відродження Валентина ШТИНЬКО...
…ЧИ ВСЕ МОЖНА ПРОСТИТИ? Віднедавна кожного разу, коли проказую молитву «Отче наш» і доходжу до слів «… і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», — думки мої розпорошуються і б’ються в голові ув’язненим птахом, викликаючи нестерпний біль. Досі я прощала. Брехню, підступність, войовничу бездарність, жадібність, марнославство, заздрість та інші людські слабкості — прощала. Навіть зраду чоловіка простила й відпустила. Зрадникові завжди гірше, ніж зрадженому, бо над ним є ще й вищий Суддя. А тут відчула, що простити не в змозі. Свідомість натикається на щось таке, чого ні осилити, ні збагнути. І не про смерть навіть ідеться. За останні місяці, постійно перебуваючи в епіцентрі інформації — газети, телебачення, інтернет, очевидці, — свідомість змушена була констатувати й оплакувати уже й не сотні — тисячі смертей. Таке обличчя війни, не нами розв’язаної. І вона триває, тому загалом питання прощення чи непрощення ще не на часі. Батьки наші, які перестраждали Другу світову, якось зуміли із цим страшним багажем жити далі. Хоч для мене це завжди було загадкою — як вони змогли це пережити? Пере — жити… Це значить — перейти, проминути і жити далі? А я от зациклилася на радіопередачі, яку випадково почула вихідного дня, ліплячи вареники для сімейного обіду. Раніше мені частенько у цій марудній справі допомагав чоловік. Але відколи через нещасний випадок позбувся великого пальця на лівій руці, робити цю та й багато інших дрібних житейських операцій стало незручно. А тут… Розповідають, як Старосамбірщина урочисто зустрічала Василя Пелеша, 19–річного героя АТО, бійця добровольчого батальйону «Айдар», який потрапив у полон до сепаратистів, а потім його на когось там обміняли. Вороги йому відрубали праву руку, на якій було татуювання тризуба! Це ж який «градус» ненависті потрібно мати до всього українського, щоб вчинити таке?! Хлопець тримався геройськи. Під час молебню в храмі лівою рукою, на якій читався напис «Слава Україні!», весь час тулив біля себе синьо–жовтий прапор. Але життя — надто складна штука, переважно воно складається із буднів, із їх рутинними обов’язками. Долати їх буває складніше, ніж зважитися на одномоментний геройський вчинок. А ще ж є мати, якій відрубана рука болітиме і кровитиме довіку… … Господи! Навчи мене оправданням Твоїм! Я не хочу звіріти, я хочу залишитися людиною, жінкою, матір’ю, сестрою… Але щоразу, коли промовляю «… як і ми прощаємо винуватцям нашим», розумію, що лукавлю.
… БАРВАМИ, ЯКІ НАРОДЖУЮТЬСЯ З БОЛЮ Доля знову подарувала радість зустрічі з художницею Валентиною Михальською під час відкриття її персональної виставки у Маневицькому краєзнавчому музеї. Виставка для селища стала мистецькою подією, прийшло чимало маневиччан, старшокласників місцевої школи, приїхали гості з Луцька, Колодяжного, Сарн. Серед відвідувачів були й люди із обмеженими можливостями, на візочках і з милицями. Валя для них — своєрідний життєвий еталон, приклад того, як, сидячи в інвалідному візку, можна без жодного перебільшення сказати про себе: «Я — людина непосидюча». Шкода лишень, що на дійстві не було представників влади, і вони не чули, з яким пієтетом згадувала художниця у своєму виступі ті часи, коли в області діяла «творча лабораторія» для обдарованої неповносправної молоді. Лише раз на рік вони мали можливість збиратися разом, спілкуватися, заводити знайомства, ділитися досвідом і проблемами. Але який величезний слід це залишило в їхній долі! Через цю лабораторію пролягли творчі шляхи єдиного на Волині лауреата Шевченківської премії, знаного в Україні письменника Василя Слапчука, члена Національної спілки письменників України Анатолія Махонюка, неперевершених вишивальниць сестер Махонюк, талановитого графіка з Іваничів Валентини Протопоп та багатьох інших цікавих особистостей. Для Валі Михальської нинішня виставка особлива, адже рік — ювілейний. Зустріла вона свій «золотий» ювілей зі значним набутком: понад тисячу робіт, виконаних у різних техніках, десятки персональних виставок, 17 проілюстрованих книг. Чи легко це? Художниця чи не вперше привідкрила завісу творчого процесу людини неповносправної: акварельні фарби потребують води. Набравши її в коридорі, склянку мусить тримати в зубах, бо руки мають… крутити колеса візочка. Ця житейська, але вражаюча для здорової людини деталь змусила мене знову повернутися до теми, яку вже якось порушувала на сторінках газети, але, на жаль, не була почута. Говорила тоді про своєрідний профілакторій для неповносправних творчих людей, де вони хоча б на місяць змогли зібратися разом, відпочити, поспілкуватися, а заодно дістати потужний імпульс для творчості. Його можна було б організувати при котромусь санаторії чи навіть монастирі, якби таким благодійним проектом зацікавилася церква. На мій погляд, нині ця проблема є ще актуальнішою, бо додому із зони АТО повертаються десятки поранених і покалічених хлопців, яким доведеться вчитися жити по–новому, в статусі неповносправного. І саме творчість, можливість самореалізації може багатьом допомогти побороти депресію, знайти свій шлях у майбутнє. Інший бік медалі — наявність такого профілакторію із відмінним побутовим і медичним забезпеченням, бодай раз на рік дала б змогу відпочити від нелегких повсякденних обов’язків і тим людям, які доглядають інвалідів. А як це необхідно — зрозуміє лише той, хто знає реальну вагу цієї життєвої ноші. Так, для втілення цієї ідеї потрібні кошти. Але передусім мусить з’явитися волонтер, який зацікавиться цим благодійним проектом і зуміє переконати у його необхідності інших. Адже ми вже не раз бачили, як багато може громада, якщо переймається чимось по–справжньому.
… ВІДСУТНІСТЮ МОТИВАЦІЇ У НАШОЇ МОЛОДІ Минулої весни знайома попросила підготувати до вступу на факультет журналістики її племінницю, випускницю однієї з престижних луцьких гімназій. Дівчина виявилася здібною, в міру наполегливою, із добрим знанням мови, що у наш час, на жаль, трапляється дедалі рідше. Абітурієнтка навіть змогла опублікувати кілька інформацій у нашій газеті, друкувалася і в інших волинських виданнях. Тож я не здивувалася, що вона без особливих труднощів стала студенткою Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Щиро пораділа за неї і по–доброму позаздрила: адже Шевченків університет — це і моя альма–матер, от тільки я вперше взяла в руки його студентський квиток 44 роки тому. Зустрівши цими днями маму майбутньої журналістки, поцікавилася, як у неї справи, чи освоїлася в Києві? У відповідь жінка лиш рукою махнула: — Та… Мабуть, доведеться забирати студентку до Луцька. Щовечора плаче, за домом скучає… Почути таке було щонайменше дивно. Шкода, що обставини не сприяли довшій відвертій розмові. Дізналася лишень, що дівчина мешкає на квартирі, відкинувши можливість влаштуватися у гуртожитку. Платити за квартиру в столиці батькам не надто обтяжливо. До того ж і мама, і донька щиро переконані, що гуртожиток та навчання — речі несумісні. У наші часи все було трохи інакше. Не отримавши на першому курсі місця в гуртожитку як дитина із забезпеченої сім’ї (тато був головою колгоспу), я почувалася обділеною, але зовсім не в матеріальному плані. Мені здавалося, що студентське життя вирує саме там, у гуртожитку, а я опинилася на його задвірках, на щастя, тільки на один рік. Але щоразу, проходячи мимо «червоного» корпусу, особливо ввечері, коли завдяки спеціальній підсвітці він виглядав то коштовним рубіном, то невгасимим багаттям, відчувала, що груди розпирає невимовна гордість. І радість. І почуття польоту! Адже це я, дівчина із волинського села, зуміла самотужки подолати всі перешкоди, складні вступні іспити, стати студенткою! І тепер цілих п’ять років матиму право переступати цей високий поріг, дихати цим п’янким повітрям, це у мою душу зазиратимуть карі очі київських каштанів на вологих осінніх вулицях і манитимуть барвисті афіші столичних театрів, вабитиме промовиста тиша музеїв, незліченне багатство бібліотек… Чи нудьгувала я за домом? Звісно, як і кожна нормальна людина. Але щоб аж так, аби кинути все і їхати ближче до батьків?! Тим паче що стосунки у моєї підопічної з батьками на момент її вступу до столичного вишу були не найкращі, в аналіз причин вдаватися не буду. Тож, либонь, корені «нудьгування» треба шукати в іншому місці. Так швидко, за неповні два місяці, розчаруватися у професії юнка вочевидь не встигла, це могло б статися хіба що після першої практики. А ось відчути психологічний дискомфорт від того, що довкола тебе чимало креативних, талановитих ровесників, і ти вже не найперша і не найкраща, як було в гімназії, а батьківські можливості у столиці не такі безмежні, як здавалося в Луцьку, — це цілком реально. Вихід тут один: самовдосконалення, аби довести собі та іншим, що ти чогось вартий у цьому світі, де багато чого, але, на щастя, ще не все купується і продається. Навіть за дуже великі гроші. Якщо ж причина сліз — перше нерозділене кохання, то й тут рецепт той самий: стати кращою, стати найкращою! І тоді не він, а вже ти уявлятимешся недосяжною, такою, заради якої він буде ладен небо прихилити. Бо перше кохання — воно таке!.. Воно високе, омріяне, всеосяжне і всепоглинаюче. Але тому й іменується «перше», бо за ним майже завжди настає СПРАВЖНЄ.
На фото: Наталію Шишолік і Валентину Михальську познайомила творча лабораторія, а зустрілися вони у Маневицькому краєзнавчому музеї.
