Життя таке коротке, а хороших книг так багато, що я рідко коли дозволяю собі перечитувати їх вдруге. (Сказане зовсім не стосується поезії). А ось «Байки кремлівського дигера» російської журналістки Олени Трегубової, які були написані понад десять років тому, вирішила перечитати, заздалегідь простивши авторці певний «нарцисизм» і самозамилування...
Життя таке коротке, а хороших книг так багато, що я рідко коли дозволяю собі перечитувати їх вдруге. (Сказане зовсім не стосується поезії). А ось «Байки кремлівського дигера» російської журналістки Олени Трегубової, які були написані понад десять років тому, вирішила перечитати, заздалегідь простивши авторці певний «нарцисизм» і самозамилування...
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження газети «Волинь-нова»
Зрештою, вона мала на це підстави, будучи ще в зовсім молодому віці (народилася 1973–го) зарахованою до так званого кремлівського пулу. Тобто, працюючи оглядачем таких популярних на той час видань, як «Русский телеграф», «Известия», «Коммерсант», була «акредитована при Кремлі», супроводжувала відомих високопосадовців, починаючи від «дедушки Ельцина», у закордонних візитах і знала кухню російської політики зсередини. Не впевнена, чи мала авторка право називати своїх героїв ось так фамільярно: Борька Нємцов (колишній віце–прем’єр Росії), Валя Юмашев (колишній голова президентської адміністрації), аж так підкреслювати свої стосунки «на короткій нозі» з Анатолієм Чубайсом, Борисом Березовським, Володимиром Гусинським… Можливо, то такий літературний прийом, щоб викликати особливу довіру в читача? А він, либонь, уже помітив, що у цьому одіозному переліку ну дуже бракує ще одного імені — Вови Путіна. Але йдеться лише про тих читачів (даруйте за тавтологію), які не читали «Байок кремлівського дигера» (дигер — від англ. «копач» — жаргонне визначення захоплення, суть якого полягає в дослідженні штучних підземних утворень: каналізаційних колекторів, дренажних систем, закинутих військових об’єктів). А ті, які читали, пам’ятають, що ударною сценою книги є обід журналістки Трегубової з Володимиром Путіним, тоді ще главою Федеральної служби безпеки (ФСБ), який запросив її відзначити День чекіста в японському ресторані. Уже тоді вона з жіночим скепсисом відзначила про себе «дворовое обаяние», «заурядный интеллект» і «вполне среднее советское образование». Був і позитив: «отличный коммуникатор, тоесть умеет очаровать, расположить к себе и вызвать полную иллюзию, что это человек одного с тобой круга». А за ним і здивування: як він всього через кілька місяців, «получив верховную власть, уничтожил независимую политическую журналистику в России»? А тепер ми знаємо, що не лише її. І відбувається це на очах і за мовчазної згоди великої країни. Країни, яка свого часу терпіла криваве самодурство Сталіна, а потім ще й гірко оплакувала жорстокого тирана із явним «зсувом» у психіці. І тепер знову наступає на ті самі граблі. Але новітня історія аж ніяк не нагадує фарсу. Знову світ здригається від такого ж кривавого місива і вже тисяч смертей, у тому числі — російських громадян, а у відповідь — лиш окремі несміливі голоси протесту. Воістину, «умом Россию не понять…». То як же нам по сусідству жити та ще й родичатися?! Власне, пошук відповіді на ці питання спонукав мене перечитувати «Байки кремлівського дигера» та їх продовження — «Прощання кремлівського дигера», бо, позбавлена можливості після виходу книги займатися журналістикою у своїй країні, переживши замах на життя, Олена Трегубова попросила й отримала політичний притулок у Великобританії. Але встигла багато чого цікавого розповісти про Володимира Путіна. Спонукали до перечитування і недавня міланська зустріч із ним українського Президента, яка так і не принесла очікуваних результатів, і саркастичні коментарі відомого журналіста Віталія Портникова. Послуговуючись інформацією з різних джерел, він написав в інтернеті: «Путін перебуває у вкрай напруженому, неврівноваженому стані, закочує істерики і біситься навіть під час переговорів та насилу опановує себе, коли з’являється перед широкою публікою. І ця неадекватність російського правителя викликає у тих, хто з ним спілкується, звичайнісінький страх». Це сьогодні. Але ще десять років тому молода журналістка не побоялася написати, аналізуючи тодішню ситуацію: «Путин, человек из позавчера, абориген каменных джунглей советской номенклатуры, после 11 сентября попытался на халяву, просто за поддержку Буша, как взрослый, сесть за один стол с вождями постиндустриальных держав. При этом он не только не попытался развить свою страну, а наоборот — задал ей принудительный вектор в сторону политической деградации и экономического застоя». Але її не тільки не почули, а й позбавили можливості займатися журналістикою в Росії. Добре, хоч випустили з країни, а не причислили до печального ряду Владислава Лістьєва, Дмитра Холодова, Лариси Юдіної, Анни Політковської та інших російських журналістів, які за спроби говорити правду поплатилися життям. То ж чи варто дивуватися нинішньому висновку німецького політичного експерта Пітера Брандта, що «Європа у всьому помилялася з Москвою»? Свого часу вона так само помилилася із біснуватим Гітлером. І ціна цієї помилки добре відома світові.
