75-річного Євстахія Коготя, худорлявого, балакучого чоловіка із сумним поглядом, добре знають у багатьох чиновницьких кабінетах Луцька. Нарікають: «Усе про своє життя розказує, чогось добивається…». І невтямки молодим службовцям, що літнім людям, яким нікому вилити душу, співчутливе слово заміняє ліки...
75-річного Євстахія Коготя, худорлявого, балакучого чоловіка із сумним поглядом, добре знають у багатьох чиновницьких кабінетах Луцька. Нарікають: «Усе про своє життя розказує, чогось добивається…». І невтямки молодим службовцям, що літнім людям, яким нікому вилити душу, співчутливе слово заміняє ліки...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
-Я з малих літ — сирота. Мав три роки, як наше село Висоцьк, що в Любомльському районі, поляки палили. Мама мене в рядно — і надвір, втікати. На наших очах вбили батька. Врізалося в пам’ять: чужий страшний дядько в шапці-«конфедератці» цілиться в маму. Вона падала і намагалася заступити собою мене. Тоді й брати мої загинули. Вціліли дві сестри, які подбали, щоб я не замерз на тому подвір’ї, бо ж була зима. Промордувалися зі мною якось, поки йшла війна. А там люди підказали, що в Римачах відкривають дитбудинок. Сестра взяла мене на плечі і віднесла туди. Так і почалася моя дорога у великий світ, — почав свою розповідь немолодий відвідувач, час від часу збиваючись з української на російську мову, особливо, коли згадував свою юність. «Ми дєтдомовці», — повторював раз по раз, розказуючи, що виховували його вчорашні фронтовики й фронтовички без педагогічної освіти, зате ідейно «підковані». Вчили на прикладі Матросова й Зої Космодем’янської, що «для Родіни життя не жаль». — Якось старші хлопці знайшли в полі склад із мінами. З цікавості стали розбирати. Підірвалися. Я стояв віддалік, то вижив, відбувся контузією. А багатьох по шматках збирали. Директор, очевидно, щоб я не міг свідчити, сфальшував мої документи, поміняв ім’я й дату народження. З того часу я став Євстахієм, хоча батьки нарекли Станіславом. Закінчив семирічку, мріяв про ремісниче училище. Але не вийшло, 15–річним відрядили на цілину, — продовжував розповідь чоловік. Чіпка пам’ять зафіксувала назви станцій у Казахстані, прізвища людей, з якими звела доля, подробиці всіх подій. Згадував, як орав степ і від перевтоми заснув, звалився під плуг. Вижив дивом. Як ходив голодним, бо земляки–виселенці, до яких попросився на постій, на харчах економили. Через два роки одержав медаль «Юний цілинник» і довгождану відпустку. — Приїхав у рідне село, почув, що вербують хлопців на Донбас, на шахти. Записався й собі. Після закінчення гірничо–промислової школи став забійником. Ще 18 не було, малий, худий, а робота тяжка. І аварії тоді часто траплялися, шахтарі гинули. Ждав, щоб забрали в армію. А гірникам давали відстрочки. Чудом якось добився повістки. Тільки було гірко, що всіх призовників родичі проводжали, а мене — сусіди по кімнаті в гуртожитку, — зітхає співрозмовник. Служити йому випало на Далекому Сході. І знову не обійшлося без випробувань. Як розповідав Євстахій Федорович, ледь не помер там від гангрени ноги. Дякувати Богу, військовий хірург виявився професіоналом, врятував. Бідового хлопця, який гарно співав, пошкодував командир батареї. Після служби дав скерування в Одеське музичне училище. — Вступив я в Одесі, а потім перевівся у Львівське музичне училище. Одружився, народилися діти. Треба було якось давати раду. Працював якийсь час у філармонії у Чернівцях, потім — на інших роботах. Був ще зовсім молодим, як пережив перший інсульт. Потім мене прооперували в Інституті нейрохірургії в Києві з приводу тромбозу середньомозкової артерії. Операція була складна, робили трепанацію черепа. Півтіла паралізувало. Після того ще кілька разів мав мікроінсульти. Дали мені інвалідність. Але я не згоден із формулюванням «внаслідок загального захворювання». Маю серйозні проблеми з опорно–руховим апаратом, нехай так і напишуть, — скаржиться Євстахій Коготь. — Тоді я матиму пільгу, в маршрутках їздитиму безкоштовно. Не раз чоловікові доводилося лікуватися, переніс кілька операцій. Дякував заступнику головного лікаря Луцької міської лікарні Олександру Федорчуку, начальнику управління охорони здоров’я Луцька Федору Кошелю, які допомагали в складних ситуаціях. У лікувальних закладах і в багатьох чиновницьких кабінетах Євстахія Федоровича добре знають, втомилися пояснювати йому інструкції й закони. Діагнозів у літнього відвідувача справді багато. І, напевно, найважчий з них — самотня старість. Розпалася сім’я. Залишився наодинці з хворобами й спогадами. Минуле згадувати легше, а от у майбутнє зазирнути — страшнувато. І, можливо, не тільки права на пільги домагається чоловік, а й права на увагу, на те, що його вислухають, зрозуміють, поцікавляться долею, коли ходити по чиновницьких кабінетах не стане сили. n
