КОЛИСЬ ОДНОКУРСНИКИ СПІВЧУВАЛИ, А ТЕПЕР — ЗАЗДРЯТЬ

Чотирнадцять років тому випускники Чернівецької медичної академії Андрій та Іванна Костюки (на фото) одержали призначення у село Ветли Любешівського району. Їхні друзі, коли вперше приїхали в гості, фільмували «екзотику» — старезні приміщення убогої дільничної лікарні, «шевченківську хатину», в якій поселилося подружжя, — і дивувалися: як тут можна жити і працювати? Та й самі Костюки тоді не були впевнені, що залишаться у Ветлах надовго...


Галина СВІТЛІКОВСЬКА

СЕЛО ЗУСТРІЛО «В ШТИКИ»
Літні люди пригадують, що колись у Ветли добратися можна було хіба що «кукурузником». Андрій та Іванна стали жителями села в 2000 році. Але нормальної дороги й тоді все ще не було. А до райцентру — 38 кілометрів.
Утім, віддаленість села — не найбільше випробування, з яким зіткнулися молоді спеціалісти. Іванна родом із сусідніх Гірок, тож їй було не звикати. А от умови праці й проживання таки злякали.
— Бракувало елементарного обладнання для діагностики й лікування хворих. У палатах і кабінетах взимку було дуже холодно, дідівські грубки диміли, а не гріли. А сімейне «гніздечко» починали вити у старенькій хатинці: сіни й одна кімнатка з піччю у кутку. Миші й щурі там почувалися більшими господарями, аніж ми, — усміхається, згадуючи початок своєї лікарської кар’єри Іванна Олексіївна.
Їй, як терапевту, запропонували посаду головного лікаря. Але це тільки назва гарна, оклад же був мізерний. Андрієві, педіатру за фахом, виділили всього лише 0,5 окладу. І це при тому, що тільки дітей до року доводилося обслуговувати майже півсотні. Сім’ї тут великі, малечі багато.
— Окрім цієї скупості чиновників, які економили на молодих спеціалістах, було важко ще й через відверто неприязне ставлення деяких жителів села. До нашого приїзду тут був місцевий лікар. Виходило, що ми, хоч і не з власної волі, відбираємо у нього трохи хліба. Від тодішньої місцевої влади жодної підтримки не було — виживайте, як можете. А люди, звичайно, на перших порах сприймали насторожено: такі молоді, що вони знають і вміють?.. Найважче було подолати той спротив, — доповнює розповідь дружини Андрій Анатолійович, не приховуючи, що не раз опускалися руки й виникало бажання переїхати на роботу кудись-інде.
Зізнаються, що дуже соромилися приймати гостей — друзів–однокурсників, які виявили бажання їх навідати. Хвалитися Костюкам на перших порах було нічим.
— Наш студентський староста і товариш приїхав із Кам’янця–Подільського. Не випускав із рук відеокамери. Казав: «Інакше мені не повірять, що є ще такі допотопні умови в лікарнях». А ще більше почав співчувати, коли побачив наше житло, — досі ніяковіють, переживаючи давні події, лікарі з Ветлів, які довго тулилися по чужих кутках, винаймаючи дах над головою власним коштом.
От вам і відповідь на запитання, чому не затримуються молоді спеціалісти у сільській місцевості. І навіть тепер, коли випускників медичних університетів держава пообіцяла матеріально стимулювати, якщо вони поїдуть працювати за призначенням, бажаючих стати сільськими лікарями не побільшало. П’ять тисяч гривень не можуть компенсувати брак уваги з боку місцевої влади, мізерну зарплату й відсутність житла.

ЗАСЛУЖИЛИ ПРАВО НАЗИВАТИСЯ «СВОЇМИ»
Субординація у них — тільки на папері. Іванна Олексіївна, хоч і начальник над чоловіком, але визнає, що той завжди брав на свої плечі найважчу частину і її роботи — нічні виклики до хворих. Навіть від пацієнтів довелося чути: «Бог послав Іванні Олексіївні доброго чоловіка». Може, тому і вистояли, що були гарною сім’єю й водночас міцною командою на службі.
Про сімейну медицину заговорили тільки в останні роки, розпочали підготовку спеціалістів для первинної ланки медицини. А вони були сімейними лікарями з першого дня роботи у Ветлах. Люди зверталися й зі шкірними, інфекційними захворюваннями, і з травмами, з найрізноманітнішими патологіями — і доводилося бути «універсальними» спеціалістами.
— Я вже пройшла шестимісячні курси підготовки сімейних лікарів, Андрій Анатолійович збирається на них. Але найкраща школа, це, звичайно, наша щоденна практика. Було на перших порах, що везли хворого до райлікарні возом і ставили крапельницю, розклавши усе необхідне на підводі. Бувало, удвох штовхали «швидку», яка грузла в снігових заметах. І реанімаційні заходи часом треба було проводити в полі чи в лісі, і пологи Андрій приймав, — розповідала керівник лікувального закладу, а «за сумісництвом» — дружина і мама двох синочків.
Залишати дітей у дідуся й бабусі Костюки не вважали правильним, як важко не було, намагалися справлятися самостійно. Тож хлопчики росли, по суті, в лікарні. Колектив, придивившись зблизька до молодих спеціалістів, врешті прийняв їх, підтримав.
Обслуговувати понад 3 тисячі жителів чотирьох сіл, включаючи й хутори, — завдання не з легких. Давалася взнаки й звичка людей з глибинки звертатися до медиків за допомогою тільки тоді, коли вже край, коли несила терпіти далі. Викоренити цю байдужість до власного здоров’я повністю молодим лікарям не вдалося, але обоє зазначали, що тепер місцеві жителі до їхніх слів прислухаються.
— І на обстеження приходять, і на рентген їдуть до Любешова, якщо є необхідність. Переконуємо всіх, що краще запобігти хворобам, аніж лікувати запущені стани, гасити «пожежі». У селі багато молодих сімей, з ними уже легше знайти спільну мову. І теперішня сільська влада на чолі з головою Любов’ю Адамівною Павлік більше дбає про медиків, аніж попередники, — визнає Андрій Анатолійович, який тепер уже має повноцінну зарплату.
Вона у лікарів невисока, а трудитися на півокладу для чоловіка взагалі було приниженням. Тож Андрій Анатолійович не приховує, що в один момент вирішив звільнитися з роботи. Поїхав у Чехію на заробітки. Але дуже швидко зрозумів, що розлука з сім’єю, з улюбленою справою гнітить душу. Повернувся у свій колектив. І все поступово налагодилося.
З допомогою впливового земляка Адама Мартинюка у Ветлах збудували нову лікарню. Нині тут умови навіть кращі, аніж у міських лікувальних закладах. І добротний будинок місцева влада виділила Костюкам, хоч і після 8 років митарств. Виходить, витримка і терпіння сільських лікарів окупилися сповна.
Рік тому у Ветли приїхав за призначенням ще один молодий спеціаліст — стоматолог Роман Володимирович Лукша. Має 0,75 окладу, винаймає кімнату. Селяни жартують: «Треба дохтора оженити на ветлівській дівчині, щоб не втік». Пацієнтів багато, і стоматологічна установка нова, сучасна. Якби ще лікаря мати постійного, «свого».
Реформа в галузі охорони здоров’я, розпочата в області два роки тому, у Ветлах пройшла безболісно. Для людей змінилася хіба що вивіска. Тепер тут діє амбулаторія і терапевтичне відділення Любешівської районної лікарні на 15 ліжок. Жителі тих сіл, де залишили тільки денні стаціонари, як, наприклад, у Великій Глуші, заздрять пацієнтам Іванни й Андрія Костюків.
— Я сама із села Гірки, маю гіпертонію, стенокардію. Час від часу лікуюся тут — умови прекрасні, лікарі добрі, допомагають, чим можуть, — хвалила Костюків і весь персонал пацієнтка Євгенія Гречко.
«Гріх було б, якби таку лікарню закрили», — казали й інші люди. І добре, що місцева влада знайшла можливість зберегти стаціонар, що село нарешті належно оцінило працю своїх лікарів. А друзі–однокурсники тепер Костюкам навіть заздрять.