БОЛИТЬ СЕРЦЕ ЗА МЕДИЦИНУ

65 років виповнилося учора ветерану волинської медицини, колишньому начальнику обласного управління охорони здоров’я Володимиру Антоновичу Іванюку, нині завідуючому відділенням трансфузійної допомоги обласної станції переливання крові. З цієї нагоди ми й запросили іменинника до розмови.

— Володимире Антоновичу, можна сказати, що у вас “кровний зв’язок” з медициною: зі станції переливання крові розпочинали трудову біографію, сюди ж повернулися після державної служби.
— Справді, у 1964 році після закінчення Тернопільського медінституту я отримав призначення на роботу в обласну станцію переливання крові. Спочатку працював лікарем-терапевтом відділу комплектування донорських кадрів, згодом завідуючим оргметодвідділом. Скажу, що в ті часи ми мали постійний, перевірений, надійний контингент донорів з числа людей авторитетних, відомих. Приходили добровільно здавати кров вчителі, артисти, журналісти... Сьогодні, на жаль, такого ентузіазму нема, хоча значення нашої служби не зменшилось. Без служби крові медицина не може існувати. Препарати з крові, які виготовляють наші фахівці, вкрай необхідні в гематології, онкології, гінекології, в кардіохірургії, де використовується апарат штучного кровообігу. Цілодобово тримаємо зв’язок з лікарнями, усі заявки виконуємо, хоч це й нелегко дається.
— Тепер держава мало заохочує людей до донорства.
— Так, за 11 гривень постійно здавати кров знаходиться не так багато охочих добровольців. А ті “одноразові донори”, які приходять, щоб допомогти якимсь конкретним хворим, не завжди й самі можуть похвалитися здоров’ям, їх кров нерідко не відповідає вимогам. Адже контроль у нас надзвичайно строгий. Цільну кров сьогодні не переливають, у нас її переробляють. Апаратура, обладнання уже зношені. Служба потребує технічного переоснащення.
— Можливо, дехто скаже: чому ж ви, будучи на посаді начальника обласного управління охорони здоров’я, не зробили “рідну службу” пріоритетною?
— Бачите, вузьких місць в охороні здоров’я багато, і я намагався нікого не виділяти, адже кожна служба важлива. Я став начальником управління в 1990 році. Це були дуже нелегкі роки, бо почалися збої у фінансуванні галузі, медики по кілька місяців працювали без зарплат. Коштів на оновлення медичної апаратури виділялося дуже мало. А при цьому ще деякі фірми, які забезпечували лікарні обладнанням, медикаментами, відчули запах бюджетних грошей і з усіх боків “тисли”, щоб саме з ними мати справу. Я ж завжди керувався інтересами справи.
— Пригадую, років десять тому ми з вами розмовляли про проблеми галузі охорони здоров’я. На жаль, усе, що ви говорили тоді про стан нашої медицини, актуальне й сьогодні.
— Тоді я говорив про необхідність запровадження страхової медицини. На жаль, для цього нічого зроблено не було, люди продовжували отримувати зарплату в конвертах, процвітала тіньова економіка, а коштів на охорону здоров’я як бракувало, так і бракує. Актуальною залишається і проблема засилля шарлатанів від медицини, знахарів, цілителів. Люди вимушені звертатися до них, бо ціни на ліки не співвідносні з мізерними пенсіями і зарплатами. І це мені, медику, дуже болить.
— Колись давно ви починали свою кар’єру в облздороввідділі з посади лікаря-інспектора по роботі зі скаргами. Як змінювався з бігом часу зміст скарг від хворих?
— У 70-х було чимало скарг від “елітної” категорії хворих: начальники, передовики вимагали до себе особливої уваги — окремих палат, дефіцитних ліків. З імпортними медикаментами тоді було скрутно. Скаржились люди, що їх не направляють на лікування в київські інститути. Згодом, у 90-х, у листах хворі переважно просили допомогти коштами, адже тепер стало можливим потрапити і в столичні, і в зарубіжні клініки, але для цього потрібні великі гроші. У всі часи траплялися скарги на лікарські помилки. Підтверджувались вони не часто. Прорив медичної інформації у свідомість широких верств населення створює ілюзію обізнаності у тонкощах лікування, і хворі “ревізують” лікаря, не довіряючи йому.
— Ні ваш син, ні онук не виявили бажання стати лікарями, як це прийнято в родинах медиків. Здається, сама атмосфера в сім’ї цьому сприяє, постійні розмови про медицину, хворих.
— Ми нічого не нав’язували, не диктували синові. Він свідомо вибирав собі те, що йому подобалося. Можливо, обізнаність з проблемами галузі охорони здоров’я, те, як я у них “варився”, й підштовхнуло сина вступати в технічний вуз. Вирішив стати економістом й онук Роман.
— У когось з лікарів удома бачила намальовану вами картину. Часто сідаєте за мольберт?
— Малюю я здавна, але тільки тепер знайшов час взятися за образотворчу грамоту, за підручники з живопису. Так що постійно вдосконалююсь. А картини люблю роздавати, тому й не зміг організувати виставку. Малюю, як кажуть, для душі, це — найкращий відпочинок.
— Спасибі за розмову.
Інтерв’ю взяла Галина СВІТЛІКОВСЬКА.