НАМ БИ СИЛИ ДУХУ ХОРВАТІВ, АЛЕ НЕ ПОВТОРЕННЯ ЇХНЬОЇ КРИВАВОЇ ІСТОРІЇ

Чим переймався і з чого дивувався минулого тижня редактор відділу діяльності влади та місцевого самоврядування Костянтин ГАРБАРЧУК

…ЕНЕРГЕТИЧНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ВОЛИНІ
Чергова газова війна таки змусила українців більш активно та наполегливо шукати альтернативні джерела енергії. І хоч перехід на них потребує серйозних коштів та зусиль усіх гілок влади, перспектива обходитися без російського газу додає завзяття і підштовхує до дій.
Наша область, окрім вугілля та дров, має запаси цінної сировини — торфу — на десятки чи навіть сотні років. Тому й значно зріс інтерес різноманітних ділків до державного підприємства «Волиньторф» на Маневиччині. Кілька років тому воно навіть потрапило до списку на приватизацію. І тільки завдяки втручанню народних депутатів–волинян це стратегічне виробництво вдалося відстояти.
З березня минулого року наша газета детально і неодноразово розповідала про епопею з призначенням директора Івана Киричика. Писала і про фінансову аферу на 6 мільйонів гривень, коли попередній керівник вивів кошти з підприємства і придбав цінні папери. Попри ці проблеми, нині два заводи об’єднання «Волиньторф» працюють у три зміни й не можуть задовольнити попиту на їхню продукцію. Давно назріло питання про збільшення виробництва, але через недолугість законодавства підприємство не може отримати нових площ для торфорозробок.
І ось минулого тижня в облдержадміністрації відбулося громадське обговорення надзвичайно важливого для економіки краю проекту — розвиток державного підприємства «Волиньторф». За словами радника голови ОДА Сергія Кошарука, його втілення потребує 200 мільйонів гривень інвестицій, а окупність — 8–9 років. Волинь вже отримала рекомендації Кабінету Міністрів щодо реалізації цього проекту. Як проінформував начальник Головного управління Держземагентства у Волинській області Василь Василенко, фахівці готують базу даних про перспективні земельні ділянки, придатні для торфорозробок. Нині їхня площа майже 23 тисячі гектарів, хоч поряд із великими родовищами є й чимало малих.
На переконання обласних чиновників, розвиток торфовидобувної галузі буде одним із пріоритетів при формуванні стратегії «Волинь-2020». Хочеться сподіватися, що цей проект не перетвориться на такі собі Нью–Васюки, як у романі Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців».

…ЩО УКРАЇНІ ПРОРОКУЮТЬ ДОЛЮ БАЛКАН
Нинішня українська війна за незалежність та європейський вибір з агресивним російським сусідом дуже схожа на боротьбу хорватського народу у 1991–1995 роках після розвалу федеративної Югославії, яка складалася з шести республік. Нещодавно Надзвичайний і Повноважний Посол України в Хорватії Олександр Левченко провів цікаві історичні паралелі, висловивши думку, що аналогії між війною Югославії проти Хорватії та Росії проти України особливо помітні в технологіях розпалювання конфлікту та методах тотальної брехні.
Отож, у 1991 році, відразу після проголошення Хорватією незалежності, на північно–східних теренах цієї країни сербські сепаратисти проголосили створення республіки Сербська Крайна. Для їхньої підтримки югославський диктатор Слободан Мілошевич направив регулярні сербські війська. До цього там орудували «зелені чоловічки», як у нас у Криму. Щоб захистити свою незалежність, хорватам довелося пройти надзвичайно складні випробування.
Війна, яка тривала чотири роки, була кривава і жорстока. Армію створювали практично з нуля, на захист батьківщини стали навіть старі й малі. Країна з чотирма мільйонами населення втратила у збройному конфлікті в центрі Європи понад 21 тисячу людей. Кількість внутрішніх біженців сягнула 550 тисяч, ще 150 тисяч знайшли притулок за кордоном. Під контролем сепаратистів опинилося 26 відсотків хорватської території. Югославія тільки через тиск світової спільноти припинила агресію, а ООН ввела війська у Сербську Крайну.
Втім на цій території і далі орудував сепаратистський уряд. Тому президент Франьйо Туджман ухвалив рішення повернути Крайну за допомогою хорватської армії, яка влітку 1995 року провела дві військові операції — «Блискавка» і «Буря». Таким чином було повернуто більшу частину захоплених земель. Це змусило сепаратистів погодитися на переговори, а решту території реінтегрували під наглядом міжнародних миротворчих сил до 1998–го.
Тобто, щоб цілком покінчити з війною, Хорватії знадобилося довгих вісім років. Інтеграція до Європейського Союзу також не була проста. Заявку на членство в ЄС країна подала 2003–го, а досягла мети тільки 2013–го. Нині це успішна країна, туристична перлина Європи, що без вугілля та нафти створила одну з найконкурентніших у регіоні економік.
Уже кілька фахівців–міжнародників спрогнозували в Україні хорватський варіант розвитку подій. А це означає тривалу і виснажливу війну з агресивним та озброєним до зубів сусідом. Самі хорвати згадують, що виграли у сербів лише завдяки неймовірній силі духу.

…ДІДОВИМИ СПОГАДАМИ ПРО ПЕРШУ СВІТОВУ ВІЙНУ
У Дмитрівську суботу, коли молимось за померлих родичів, випадково знайшов шкільний зошит, в якому ще старшокласником записав розповідь свого діда Степана Тимофійовича Гарбарчука про Першу світову війну. І тихо порадів: хоч давно вже у засвітах мій дідусь та бабуся, а родинна історія, яка могла перерватися ще сто літ тому, жива.
…Мої прадід Тиміш і прабабця Текля по батьковій лінії жили на березі річки Стохід в селі Линівка нинішнього Рожищенського району. Мали троє синів — Степана 1903 року народження (це мій дід), Петра 1905–го і Павла 1908 року народження. У 1914–му, коли до Волині наблизився фронт і підійшли австрійські війська, згідно з царським указом, розпочалася евакуація місцевих жителів вглиб Росії. Вирушила підводою у далеку дорогу й родина Гарбарчуків.
Вже десь у Ростовській губернії Тиміш і Текля захворіли на тиф. Буквально за кілька днів згоріли.
…Біля підводи з мертвими батьками стояли троє хлопчиків і вже не мали сил навіть плакати. 11-річний Степан як найстарший сказав, що потрібно поховати маму й тата. Під самотнім деревом у полі вирили дітки неглибоку яму. Якось поклали їх туди, засипали землею, помолилися й вирішили вертатися додому, адже в Линівці залишилася хата.
Щоб не забрали їхню підводу, Степан сам пішов до найближчої станиці розпитати дорогу. Коли повернувся, то не застав ні братів, ні коней. Відтак кілька років шукав у тих краях Петра й Павла, та вони зникли безслідно.
Повернувся до Линівки вже після Лютневої революції 1917 року.
Дід Степан чомусь усе життя був переконаний, що двоє його братів вижили в громадянську війну й емігрували до Канади. А може, щось знав, тільки в радянські часи, коли всі закордонні родинні зв’язки відстежувало всюдисуще КДБ, не захотів розповідати.
Тепер думаю, що зовсім не випадково потрапив мені до рук той старий зошит. Це як нагадування із минулого, прохання пом’янути і помолитися за зниклих безвісти та померлих родичів.