Так колись охарактеризував Анатолія Семенюка (на фото) колишній головний редактор нашої газети Степан Дорофійович Сачук...
Так колись охарактеризував Анатолія Семенюка (на фото) колишній головний редактор нашої газети Степан Дорофійович Сачук
Керівник міста залізничників (1991-1998 рр.), очільник міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України, заступник голови первинної журналістської організації редакції газети «Вісті Ковельщини», член ради Асоціації незалежних волинських письменників імені Павла Чубинського, автор історико-краєзнавчих праць, публіцистичних статей та наукових досліджень, поетичних творів і текстів пісень — усе це про Анатолія Володимировича Семенюка, який сьогодні відзначає 70-річчя. Він народився у Клевецьку Турійського району. Закінчив Львівський політехнічний інститут за фахом «інженер-електрик». Працював колгоспником, електромонтером, майстром, інженером, начальником районів електромереж у Нововолинську і Ковелі, міським головою якого обирався двічі. Автор поетичних збірок «Копай криницю у собі», «Золота підкова», «Мить істини», «Цілющий попіл», «На крилах вітру» та інших. Видав книги «Легенди Ковеля», «Ковель: шлях через віки», «Ковель: минуле і сучасне», «Благодать Божа», «Паломництво по Святій Землі», «Паломництво до Цариці Миру», «Філософія душі», «Золота красуня», «Косачі»
Іван КОВЕЛЬСЬКИЙ
— Анатолію Володимировичу, зізнайтеся, що для вас означає ювілей? — Обернутися спиною до майбутнього, щоб поглянути на пройдену дорогу. — Ваша пролягла через Святу Землю, Рим, Меджугор’є… — Святі місця — своєрідний компас, який допомагає звіритися, чи твій шлях не прямує в болото, звідки не можна вибратися, або до скелі, об яку розіб’єшся. Там відчув, як душа наповнюється добром, любов’ю і милосердям, духом, який, мов на крилах, підіймає людське єство до самопожертви. — Відрізок часу, прожитий вами, насичений багатьма подіями. Не раз чув від знайомих: «Як він скрізь встигає — і на дачі майструвати, і вірші складати, і книги видавати, і статті до газети писати?». — Час визначається кількістю і якістю зробленого. Тому вважаю, що багато недопрацьовую через марнотратство годин, днів, навіть місяців. — Що змінили б, якби знову розпочали життя? — Це несерйозне запитання. Людина народжується, виростає і діє в певних історичних умовах. Ніхто не відмінить війни, яка зробила мене сиротою. Не поверне мені батька, без якого ріс. Я й сьогодні — «продукт» свого часу. Хоч би й хотів, але не викину на смітник минулого старої комуно–репресивної системи, за якої формувався мій світогляд. — Як гадаєте, чого вчить історія? — Вона віддзеркалює сучасну політику. — Цьогоріч ви стали лауреатом премії імені Олександра Цинкаловського. Що означає для вас ця нагорода? — Насамперед тішуся, що престижна відзнака потрапила до Ковеля. Це не тільки моя заслуга, а й усіх краєзнавців Ковельщини: Миколи Вельми, Дмитра Корнелюка, Віри Комзюк, Олени Пащук, Олени Дерев’янчук та інших. Вдалося написати кілька краєзнавчих книг, організувати і провести за сприяння влади і Волинської краєзнавчої організації всеукраїнську наукову конференцію, до якої долучились учні шкіл та студенти вишів. — Ви побудували церкву в рідному Клевецьку. Чи маєте за це віддяку? — Храм звели люди, а я організовував роботу. Це лише мізерна частка подяки за спасіння мого сина. Але то — окрема історія. — Що спонукало вас, інженера за фахом, до поетичної творчості та журналістики? — У молоді роки закохався, а мій суперник писав поезії. Щоб завоювати серце красуні, став і собі віршувати. Вийшло непогано, навіть краще, як у мого суперника. А взагалі, поезія, творчість — це ліки від песимізму, депресії і зла. — Скільки книг видали? — Не пам’ятаю. Двадцять три чи більше, але знаю, що найкращої ще не написав. Книги — як діти: важко «народити», а ще важче «вивести у люди», достукатися до сердець читачів. — Звідки черпаєте сюжети новел, теми статей? — Все з реального життя. Відкрию одну таємницю: я заприсягся писати кожен твір так, щоб він учив доброті, любові та людяності. Це не завжди модно, але злу, насиллю, моральній розпусті потрібно протидіяти. — Чи вже підкорили найвищу вершину в своєму житті? — Такого не буває. За підкореною Говерлою має йти Еверест. У дитинстві мріяв про велосипед. Мрія збулася, тепер є ще й автомобіль. Хотів стати керівником — Бог допоміг і два строки відслужив ковельчанам на посаді мера. Нині вчуся, щоб здійснити мрію — стати нарівні з одним із кращих журналістів Ковельщини Миколою Вельмою. Вдосконаленню немає меж. Є життєвий шлях, і ним треба вести долю за собою. — А вона зробила вас щасливим у сімейному житті? — Мій друг іноді любить повторювати: «Ти щасливий, коли цього не помічаєш». Формула щастя не відома нікому. Якщо ти здоровий, закоханий, тебе супроводжує удача, маєш вірну дружину, працюєш на улюбленій роботі, то можеш відчути його сповна. У мене дружина, з якою прожили в парі 43 роки, найкраща в світі. Маємо дітей та онуків. Дуже хочу, щоб вони не повторювали моїх помилок і стали гідними синами України.
ЛІРИЧНІ ОДКРОВЕННЯ АНАТОЛІЯ СЕМЕНЮКА
ПОЕМА ЖИТТЯ Мамі присвячую… Вітре, мій друже вітре, Візьми, понеси на крилах. Мені вже ніяк не поспіти За юністю, що вдаль полетіла. Золотяться осінні дні, Мерехтить недопалена свічка — Скажи, що в твоєму вогні? Чи довга життя мого стрічка? Вилітають слова з-під пера — Я не хочу ще чути: «Пора». Розвіються хмари — даремний відчай. Немов грім, стрельнув дірокол, Зло й добро вітер вніс в протокол, І прожите засвідчив небесний слідчий.
МОЛИТВА Під твоїм покровом, мила мамо, Все земне життя моє пройшло. Ночі недоспала і вставала рано, Щоб зерно любові у мені зросло. Мамо, мамо, Ангел мій небесний, У думках цілую твої руки, Згадую щасливі наші весни, Голосу твого я чую звуки. Щохвилини я до тебе лину, Щоб твоїм зігрітися теплом, Як колись, немов мала дитина, Заховатись хочу під твоїм крилом. Рідна, мила матінко–покрово, Ти мене ростила й берегла. Квітка світу — ти життя основа, Берегиня вічного святого джерела.
ТВIЙ ГОЛОС Голос твій — це пісня моя. Він надихає підкоряти неприступні скелі, летіти над морями й океанами. Слухаю тебе, і хвилі радості виграють мелодії в моїй душі. Я не знаю, що це, але прошу: «Промовляй, клич, чаруй. Я готовий іти за тобою хоч на край світу».
* * * Неділя. Вільний день! Куди подіти Мою волю? Пропити? Продати? Проспати? Свобода, Незалежність — Це видумки сучасності. Я запряжений У шлею життя, Клопотів і проблем Тягну воза У безодню часу, Наповнюю горілкою Склянку спасіння. Відволікає. Забувшись, я кидаю У пащеку чорної прірви Недоїдки свого життя.
ВОЛИНЬ Живу в зелених І заквітчаних лугах, Мов у раю. У тім раю, Який одвічно ми шукаєм. Гарніше, ніж у цім краю, Повір, ніде немає. Ген–ген — дрімучий ліс Про щось спросоння мріє, Волошка в полі синьоока, Від поцілунків жита мліє. В озерах голубих очей Купає сонечко проміння. У сірім мороці ночей Зірки танцюють на весіллі. Немов заплетена коса, Через поля біжить дорога. І пісня соловейка голосна Дзвенить біля батьківського порога. Над краєм бусол білими крильми Небесну обіймає синь. І звідусюди чуєм ми Чарівну пісню про Волинь.
