«Я «НАРОДИВ» ГЕРОЯ. ТОЖ ВИМАГАЮ ПОЛОВИНУ КОМПЕНСАЦІЇ ЗА ЙОГО ЗАГИБЕЛЬ…»

Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу соціального захисту газети «Волинь-нова»

Євгенія СОМОВА

...ЩО ТЕРОРИСТИ ОБУРЕНІ РІШЕННЯМ КИЄВА НЕ ПЛАТИТИ ПЕНСІЇ
Уряд оголосив, що з 1 грудня припинить соціальні виплати людям, які живуть на підконтрольній бойовикам території Донецької та Луганської областей: казначейська і банківська системи там зруйновані, та й гроші, які виділялися з бюджету для одержувачів соціальних допомог, часто потрапляли в руки сепаратистів. Донедавна жителі окупованих областей — і прихильники, і противники «бандерівської» влади — їздили по виплати до сусідніх міст, підконтрольних Україні. Забирали кошти, які держава виділяла місцевому люду, хоча з цих територій до Пенсійного фонду майже не надходили ні податки, ні збори. Поклавши край «пенсійному туризму» і відрізавши самопроголошені республіки від державного фінансування, Київ дуже розсердив їхнє керівництво, яке не очікувало подібного.
У поширеному недавно прес-центром зверненні до українського керівництва «громадськість «ДНР» заявила, що «глубоко оскорблена» рішенням конфіскувати пенсії і пільги їхніх ветеранів, пенсіонерів, інвалідів та матерів. Вони, бачте, хоч і живуть на території іншої держави, але все ж таки є громадянами України і працювали на неї. Щодо цього, то в українців є прислів’я: «Хто замовляє музику, той платить». Розпалили конфлікт на Донбасі, зруйнували економіку, банківську систему — тепер думайте, де шукати гроші на утримання стариків, для підтримки малозабезпечених сімей, сиріт, інвалідів. Дивує, що громадськість самопроголошеної республіки, заявляючи, що соціальні зобов’язання повинна виконувати ненависна їй Україна, не вимагає створити власної системи соцзахисту. Адже терористи обіцяли на мітингах, що після їхнього приходу до влади підвищать пенсії і соціальні допомоги. Запевняли, що навіть мінімальна пенсія не буде нижчою за 1800 гривень. Люди, у яких вона не дотягувала до цього рівня, тішилися як діти. Не замислювалися, де терористи візьмуть гроші на виплати. Підуть на поклін до Путіна? Заберуть у бізнесу? Але ж успішний бізнес утік із Донбасу. А Росія навряд чи фінансуватиме пенсіонерів невизнаної республіки.
Дехто твердить, що рішення припинити соціальні виплати на окупованих територіях надто жорстке. Мовляв, там не лише ті, хто гукав: «Путін, допоможи!», а й люди, котрі хочуть жити в Україні. Мені теж шкода стариків, але про них Київ не забув. Поставлятиме на окуповані території гуманітарну допомогу. Потрохи підгодовує їх і Росія, бо в гуманітарних вантажах не лише зброя, є і продукти. Буде борошно, цукор, макарони, газ і тепло. Будуть жити. Але як — про це повинне подбати керівництво невизнаних республік.

ПРОБЛЕМАМИ, ЯКІ ПРИНІС НАМ ПРОГРЕС
Поверталася зі Львова так званим рейковим автобусом. Поряд зі мною сиділа мама з дівчинкою трьох років. Мала всю дорогу бавилася смартфоном. Дивилася мультики, вчила азбуку... і псувала очі. Адже технічний прогрес має не тільки плюси, а й мінуси.
Моя бабуся, пригадую, обурювалася, коли чула про польоти у космос. Мовляв, нароблять дірок у небі, а після них дощі будуть лити. Через багато літ після її смерті я задумуюся над цими словами. Даремно сміялася. Мала бабуся таки рацію.
Старожили кажуть: зима колись була сніжною і холодною. Тепер у січні, як у казці про 12 місяців, цвітуть підсніжники. А влітку – спека. Скоро, певно, банани на Волині будуть вирощувати. Науковці пояснюють, що причиною потепління є не тільки вуглекислий газ, який викидають у небо заводи, а й ті «дірки у небі». Руйнується озоновий шар довкола планети.
За прогрес людство розплачується хворобами, природними катаклізмами. Не пам’ятаю, де прочитала: щоб відновити кисень, який спалює літак за годину польоту, потрібно п’ять гектарів лісу. А ми ж його інтенсивно вирубуємо! Висушуємо болота, міняємо русла рік. Одне слово, нищимо природу. Не замислюємося, що не буде її, то не буде і нас. У вік технічного прогресу більше спілкуємося з технікою, ніж з рідними чи друзями. Хоча жодні чати, емейли, фейсбуки і есемески не зроблять нас ближчими.
Безперечно, індустріальна революція, досягнення медицини збільшили тривалість життя. Але від цього ми не стали здоровішими. Сімдесят відсотків випускників шкіл мають хронічні захворювання. Ми гірше харчуємося, хоча є вдосталь продуктів, бо у них мало природних компонентів і багато «хімії». Тож часом думаєш: якщо вже не можна пригальмувати науково-технічний процес, то, певне, впроваджуючи його досягнення у життя, не треба забувати про тих, заради кого все це робиться.

... РІШЕННЯМ «НАЙСПРАВЕДЛИВІШОГО» У СВІТІ СУДУ
Коли у людини горе — не до журналістів. Тож, отримавши завдання зустрітися із сім’єю загиблого під Волновахою Віталія Махновця, очікувала, що рідні можуть, як то кажуть, зачинити перед носом двері, відмовитися розмовляти. Але, дякую і Олі, і її мамі Марії Юріївні, поставилися до мого візиту з розумінням. Тоді ж і дізналася, що Віталій ріс без батька. У того — інша сім’я, чоловік не цікавився сином, не підтримував. Зате коли дізнався, що держава виплатить родині загиблого чималу одноразову допомогу, заявив про свої права на неї. Мовляв, я ж батько і мені щось там належить. Певне, почала жаба душити, адже дружина з донькою отримають 600 тисяч.
Коли після похорону почула від мами Віталія про зазіхання колишнього чоловіка на ці гіркі гроші, ледве не відняло мову. Це ж треба було набратися нахабства! Але, подумала, говорити одне, а робити — інше. Сподівалася, що є у чоловіка совість, одумається, зрозуміє, що не має морального права претендувати на ті тисячі, бо ж не виховував сина, не допомагав. Як з’ясувалося – помилялася.
На суді, який мати з донькою програли, батько заявив, що має право отримати половину одноразової допомоги, яка належить сім’ї загиблого, бо «народив» Героя. Але ж народити мало! Треба виховати, довести до ума-розуму. А він же до цього не причетний. Фінансово сім’ю не підтримував, сам зізнавався на суді. Його не обходило, чи має син у що взутися, одягнутися, що їсти, з ким товаришує, як навчається. Для нього він не існував, як і донька. Згадав про дітей, коли виросли, стали на ноги. От тоді і спробував налагодити стосунки. Очевидно, відчув, що наближається старість і потрібна буде підтримка.
– На суді батько сказав, що з Віталієм спілкувався, ходив на пиво, – розповідала донька Ольга. – А той ніколи не пив. Свідки говорили, що на свята ми до нього в гості приходили, але насправді вперше запросив до себе, вже коли минуло 16 років. Від нього ми не бачили нічого доброго — ні ласки, ні подарунків, ні грошей. А коли я захворіла й потрібні були кошти на операцію – відмовив. Сказав, що нема, хоча працював і міг щось вділити. Зате коли лежав у лікарні, то його дружина кричала, що ми не хочемо дати гроші на лікування і вона збирає їх по людях. Але ж його лікували за державні кошти.
На суді сусіди стверджували, що Іван Махновець був ніяким батьком. Частенько випивав. І дружина, і діти не раз змушені були ховатися від нетверезого чоловіка. Але цих доводів виявилося замало. У судді були залізні аргументи — ніхто не позбавляв Івана Махновця батьківських прав. Так, бо цього не захотіла Марія Юріївна.
Не зверталася з таким проханням, щоб не ганьбити чоловіка. І ось тепер він «віддячив» їй. За словами доньки, суд не взяв до уваги й документи, які свідчать, що Іван Махновець – злісний неплатник аліментів, відбував покарання. До речі, Марія Юріївна відшукала документи сама. Ті, хто мав би це зробити в інтересах правосуддя, не змогли. Чи, може, не захотіли?

... ЩО У БЕЗРОБІТТЯ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ
Конституція України гарантує право на працю. Але на папері одне, а в житті інше. Роботу нині знайти складно. Особливо жінкам, котрим за сорок. Вони, як і молодь, найбільш вразлива категорія населення.
– Працювала продавцем у магазині. Його закрили, і тепер я безробітна, – слухаю сповідь читачки пані Людмили. – Стою на біржі, ходжу на співбесіди. Але на роботу не беруть, хоч і не відмовляють відразу. Кажуть: «Ми вам зателефонуємо». Якось чекала-чекала і не витримала. Пішла у магазин, а там уже знайшли продавця, молоду дівчину.
Причину відмов пані Людмила пояснює просто: роботодавці охочіше беруть молодь. Жінки старші за 45 років для них відпрацьований матеріал, баласт. А Закон України «Про зайнятість населення», який забороняє дискримінацію за статтю і віком, запросто обходять. Це нескладно. Серед претендентів на вакансії — багато молодих. Тож є з кого вибирати. Можна організувати конкурс і довести, що ніяких законів не порушив, усе було чесно. На окремих фірмах, де високі зарплати, навіть не приховують, що жінок середнього віку беруть неохоче. Чому? Вважають, що віддача від них менша. Мовляв, вони тільки й думають, як досидіти до пенсії чи піти на лікарняний. І навіть той факт, що вікові межі пенсії розширені, що жінки виходять на заслужений відпочинок пізніше, ніж раніше, їх не переконує. Як і те, що працівниці передпенсійного віку нині не ті, котрі були 20 років тому. У 45 — 50 років деякі з них можуть дати фору молодим: вони активні й виглядають молодшими. І фаховий досвід у них чималий. Та й роботі можуть віддавати більше часу. Адже не потрібно розриватися між родиною і кар’єрою, діти ж уже виросли, тож поменшало проблем.
У розмові з керівниками фірм, установ доводилося чути, що людям старшого віку важче перебудуватися, призвичаїтись до нових методів роботи, освоїти сучасні технічні засоби. Вони гірше володіють комп’ютером, а знання, які колись здобули, — застаріли. А якщо колектив молодий, то при виборі претендента на вакансію спрацьовує ще й аргумент: доросла тітонька буде почуватися білою вороною в ньому. Те, що в неї великий досвід роботи, який може пригодитися фірмі, що вона займається самоосвітою, готова вчитися, до уваги не береться.
Не відкрию Америки, коли скажу, що безробіття в Україні має жіноче обличчя. Чимало представниць прекрасної статі бальзаківського і постбальзаківського віку зі страхом чекають пенсійного віку. Адже не будуть мати необхідного стажу, бо працюють неофіційно, без оформлення на роботу. Зараз їх це влаштовує. А ось коли доведеться звертатися до органів Пенсійного фонду — будуть проблеми, не вистачатиме страхового стажу для отримання виплати.
Не скажу, що держава не намагається вирішити проблему жіночого безробіття. Вона робить перші кроки для цього. Торік, скажімо, прийняла Закон «Про зайнятість населення». Він підтримує жінок, яким залишилося до пенсії 10 і менше років, забороняє дискримінацію за статтю, віком. Але, як не раз переконувалася, закони у нас не завжди працюють. А жінки хочуть мати впевненість у завтрашньому дні, бо в 50 років життя не закінчується.