РЕАЛІЇ: життя на вокзалі

Кілька нічних годин мені довелося провести на залізничному вокзалі в Коростені Житомирської області... У залі очікування панує специфічний запах, добре знайомий з радянського дитинства: немитих людських тіл, сечі та смажених на олії пиріжків. На незручних лавках сидячи дрімали, тому що чергові міліціонери не дозволяли лягати, очевидно, якісь бездомні люди: інвалід без ноги, молода жіночка з синюшним лицем, бородатий чоловік невизначеного віку. Останньою вечірньою електричкою з Києва приїхала циганська родина. З камер схову повитягували подушки, перини і влаштувалися в кутку на ночівлю. До них тутешні постояльці звикли, бо вже навіть не звертали уваги. За кілька хвилин усі дружно спали, аж одна старша жіночка, яка добиралася до Олевська, їм позаздрила: «Тільки подивіться — і безсоння в них нема!». Як вона пояснила, зі столиці циганів на ніч виганяють, то вони добираються до теплих вокзалів і ночують. А вранці першою електричкою, заховавши постелі, знову вирушають на Київ.
Цікава публіка крутиться вночі біля бару, в якому продають горілку на розлив. Ось якийсь старший чоловік, з вигляду колишній військовий, спочатку взяв сто грамів, а через хвилин десять знову повернувся до стійки зі словами: «Там де 100, там і 50, наливай!». Хвацько випив, закусив пиріжком, а коли йому стало зовсім добре, захотів поспілкуватися. Сказавши кілька загальних фраз про бардак у державі, замовк, побачивши, що ніяк на реагую на його вболівання за долю батьківщини… Оголосили, що прибуває мій поїзд. Тільки виходячи на перон, усвідомив: для пасажирів вокзал — місце очікування потяга, а для цих людей — їхнє життя. Мандрував Кость Гарбарчук.