ВОЛИНЯНИН ІЗ СЛОВАЦЬКИМ КОРІННЯМ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

ВОЛИНЯНИН ІЗ СЛОВАЦЬКИМ КОРІННЯМ

У Михайла Югаса, по суті, два дні народження. 16 лютого 1920 року він з’явився на світ у селі Лівовська Гута, що в Словаччині, а 29 квітня 1944 року американські війська визволили його з концтабору...

У Михайла Югаса, по суті, два дні народження. 16 лютого 1920 року він з’явився на світ у селі Лівовська Гута, що в Словаччині, а 29 квітня 1944 року американські війська визволили його з концтабору. За півроку Михайло Георгійович пройшов через чотири концтабори. Для багатьох вони стали могилою...

“824...” — ТРИ НЕЗАБУТНІ ЦИФРИ
У своїх мемуарах “Партизанські татри” капітан В’ячеслав Квітинський (згодом генерал, який жив у Києві) описує події сорок четвертого року, коли в горах, біля села Лівовська Гута, була висаджена радянська десантна група. На її базі створили партизанський загін, яким і командував В’ячеслав Антонович. В цей загін був прийнятий і молодий юнак Михайло Югас. Він виконував функції розвідника — збирав дані про німецьких окупантів і передавав партизанам. За таке співробітництво дорого поплатився. 4 грудня 1944 року його разом з односельчанами — всього 29 чоловік — німці взяли під конвой і відправили в Прешув, на пересильний пункт, а вже звідти — у концтабір.
Перший табір, куди потрапив Михайло Югас, був у Заксенгаузені, неподалік від Берліна. Тут всіх посортували, як худобу, переодягнули у смугасті роби і присвоїли номери.
— Вісім, два і чотири — це три перші цифри мого номера, три останні з літами стерлись у пам’яті, — розповідає Михайло Георгійович.— Нас возили щодня на завод “Клінкерн”, де виготовляли міни. Оскільки наближався фронт, то й нас через тижнів три перевели в другий концтабір — в Белзберген. Це вже був смертний табір, як ми казали, — цілодобово тут диміли газові печі. Через декілька днів вночі прийшли німці з гумовими палицями і почали виганяти нас з барака. На порозі стояло двоє фріців, які рахували по сотнях. Дві сотні пішли у смертні печі. А в третю і я потрапив. Вже стояв у дворі перед газовою камерою, вже скомандували роздягнутись. Я бачив, як по десятку полонені заходили в кабіну. Німець натискував на педаль, і вони летіли в пекло.
Але до третьої сотні доля була тоді ще прихильною. Приїхали якісь німецькі машини. Один з німців скомандував всім одягатись. Певно, фашисти відчували, що треба замітати сліди — закінчувалась війна, і рано чи пізно доведеться відповідати за злодіяння.
Полонених погнали на залізничну станцію, у вагони. Наступний концентраційний табір — Зенпостен. Поїздом возили щодня на будівництво військового заводу. Якось налетіли американські літаки, стали бомбити. Ввечері, хто вцілів, — знову на станцію. Знову комісія і сортування. Хто молодший, жвавіший — в одну сторону, а хто слабший — в іншу.
— Я, як дуже слабкий, — говорить Михайло Югас,— потрапив в концтабір у Бременфаргені. Тут уже нас ні на яку роботу не брали, бо яка робота з живих трупів?! Американці скидали з літака листівки, в яких закликали німців краще обходитись з нами, бо вам, мовляв, вже кінець. Одного дня за авіацією пішли американські танки. Один з них протаранив дротяну загорожу концтабору...
ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЮГАСА
29 квітня 1944 року стало другим днем народження Михайла Георгійовича. Цього дня американські війська визволили полонених з концтабору. Чоловік і зараз не може без хвилювання згадувати про це. При зрості 172 сантиметри він важив 39 кілограмів. Своє друге народження Михайло Югас пов’язує з польовою американською лікарнею.
— Лежу на ліжку, — пригадує він, — в якомусь наметі. Через прочинені двері побачив траву, польові квіти і здогадався, що це якийсь шпиталь. Біля нас ходили американські лікарі і німці в ролі обслуги. П’ять тижнів провів я тут. Спочатку навіть чаю не міг сам випити. Потім нам вже давали супчик, крупу в якому можна було порахувати. З кожним днем цей супчик ставав густішим. А там й молоко, яйця, м’ясні продукти з’вились в меню. Яка то радість була, коли самостійно, без допомоги міг вийти на двір.
Потім був санаторій. Тут Михайло Югас побачив, як він каже, всю Європу— голландці, іспанці, норвежці... Як рідних, зустрів чехів і словаків. В кінці літа: знову збірний пункт, куди звозили всіх вихідців з Чехословаччини, і довгождана дорога додому.
ПОВЕРНУВСЯ В РІДНЕ СЕЛО, ЩОБ З НИМ ПОПРОЩАТИСЬ
У вересні 1945 року Михайло Югас приїхав додому — в свою Лівовську Гуту. Зустрівся з матір’ю і сестрою, які вже втратили надію його дочекатися, оплакали батька, який поліг кістьми в одному з німецьких концтаборів. Нелегко було після війни спинатись на ноги — все спалене, зруйноване.
— Аж тут, — пригадує Михайло Югас, — почалась агітація в нашому селі їхати на Волинь. Це було в сорок сьомому році, тоді, як верховода Радянського Союзу Сталін і наш Готвальд домовилися про повернення чехів, колонії яких були в Україні ще з ХІХ століття, — в Чехословаччину. А на їх місце Готвальд віддавав совєтам радянських емігрантів. Але емігранти не хотіли їхати, бо знали, що таке Радянський Союз. І тоді стали переселяти словаків. Переселення було нібито добровільне, але нас схиляли до того, що не схочемо самі, то насильно перевезуть.
Так Михайло Югас з матір’ю та сестрою опинився на Волині в тодішньому Сенкевичівському районі— в селі Ниви Губинські. Все село, власне, стало словацьким — 72 двори, а в деяких будинках по дві сім’ї поселилось. Тут Михайло Георгійович і знайшов собі дружину Анну — таку ж переселенку, на сім літ молодшу. Коли їхали в Україну, то, думалось, що це тимчасово, а вийшло — на все життя. І якщо коріння подружжя Югасів — в Словаччині, то гілля, молоді пагони (діти, внуки) — вже тут.
— Я дуже хотів повернутись в рідний край, — каже Михайло Георгійович. — У шістдесятих роках ходив і збирав підписи таких же словаків, щоб нам дали право жити там, де народились, виросли. А закінчувалось тим, що приходили до мене люди з обкому. “Що ви хочете, чим ви не задоволені?”— розпитували. “Я усім задоволений, але хочу додому”, — пояснював їм.
Лише в сімдесятих роках почалась хвиля переселення словаків. І тоді мати та сестра Михайла Югаса, одержавши виклик від рідні, повернулись додому. А в нього склалось інакше. Дочка Марія навчалась у Львові, і дружина сказала, що нізащо не залишить її в Україні саму. А потім, в дев’яностих роках, вже й без виклику можна було їхати в Словаччину. Тоді діти Югасів — Марія й Іван — сказали: хочете — їдьте обоє, а ми тут виросли, школу закінчили, вивчились, тут наші сім’ї, ми вже тут будемо.
У Нивах Губинських на сьогодні лише декілька сімей словаків. Рідні місця Михайло Югас побачив тоді, як вийшов на пенсію, — разів сім їздив в свою Лівовську Гуту. Бачив, які там двоповерхові будинки виросли, як заможно живуть його колишні односельчани.
А коли Німеччина визнала свою провину перед людьми — тими остарбайтерами, які згубили своє здоров’я на каторжних роботах, Михайло Югас ніяк не міг добитися підтвердження того, що пройшов через чотири концтабори, оскільки на Волині з приводу цього не було ніяких записів. Треба було звертатись в Міжнародну службу розшуку Червоного Хреста. При переселенні на Волинь з частиною багажу загубилось його партизанське посвідчення. І знову — листи в архів доводиться писати. Адже це посвідчення, може, додасть пару гривень до пенсії, яка поки що в Михайла Георгійовича мінімальна. Прикро чоловікові, бо ж знає, що в Лівовській Гуті такі, як він, учасники партизанського руху добру пенсію мають. Чоловік не в силі сам писати — після кількох операцій майже втратив зір. Виручає батька донька Марія і її син. Марія, в заміжжі Сасовська, з якою ми зустрілись в Луцьку, знає, чим стали на все життя ті чотири концтабори для її батька. Він і сьогодні навіть крихти хліба збере на столі, щоб не пропали. І кінофільми, герої яких — ті пронумеровані люди в смугастих робах, не міг без сліз і хвилювання дивитися.
Катерина ЗУБЧУК.
Фото Миколи ЗІНЧУКА.