Уже чверть століття створює макети храмів 80-річний житель Іваничів Володимир МАРИНЮК (на фото). Таких майстрів, як він, в Україні лише три...
Стільки справжніх рукотворних шедеврів мені ще не доводилося бачити. Кожен виріб – фортеця, вітряк, хатинка чи церква – це, без перебільшення, вершина майстерності. І якби не застала Володимира Павловича за роботою, то ніколи не повірила б, що це справа рук однієї людини
Алла ЛІСОВА
ІЗ ВІЙСЬКОВИХ — У БУДІВНИЧІ — Перші свої роботи – макети курної хати та вітряка – створив 25 років тому за зразками тих, які побачив у Музеї народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» у Львові, — розповів майстер-унікум. — Пройшовши шлях від лейтенанта до полковника, свою трудову діяльність продовжив спочатку викладачем, а згодом вихователем технікуму легкої промисловості (крім Саратовського танкового училища, закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, де здобув спеціальність інженера-механіка). Працюючи зі студентами, мав можливість поринути у своє захоплення. Воно згодом переросло у щось більше – стало великою внутрішньою потребою. Зовсім недавно Володимир Павлович разом із дружиною Марією Іванівною, яка більш ніж півстоліття є першим помічником і критиком, зі Львова переїхали в затишний волинський райцентр Іваничі, де живе його рідна сестра. — Важко сказати, коли саме зародилося бажання створювати макети церков, — неквапом відповідає на запитання Володимир Павлович. – Напевно, ще в дитинстві, коли дід Арсеній, військовий хірург, із яким ми жили в селі Топилище, робив якісь будівлі з конопель. Майстром на всі руки був і дядько – мамин брат. Хоча, порівняно з тими часами, нині більше можливостей. У пригоді стають і ящики з-під фруктів, і різні шторки, інші побутові дрібнички. Окремі матеріали купую, деякі збираємо з дружиною у лісі, на полі заготовляли вівсяну солому для інкрустації. Інструменти, наприклад пилочки та ножі, підбираю, а інколи навіть сам виготовляю. Важливо мати якісний набір пінцетів, адже на кожну роботу йде близько 1500 різних деталей, кожну з яких потрібно прилаштувати на місце. Роблю заміри, креслення. Пропорції розраховую на калькуляторі.
МІНІАТЮРНІ ЦЕРКВИ ОСВІТЛЮЮТЬСЯ, А МЛИНИ – КРУТЯТЬСЯ! Працює Володимир Павлович тільки у масштабі 1:100. Кожна з його церков освітлюється так, як насправді, а млини ще й крутяться. Для цього майстрові знадобилися знання як військового (облаштування танка – він стоїть на місці, а башта рухається), так і інженера-механіка, який на «ти» з різними мікросхемами. Коли завітала до Маринюків, Володимир Павлович якраз чаклував над церквою Святого Пантелеймона, що в Іваничах. Не один раз приходив до неї, щоб добре все роздивитися. Бо перш ніж взятися до якоїсь роботи, потрібна неабияка підготовка. — Спочатку створюю ескіз. Якщо є можливість – виїжджаю на місце, зустрічаюся з настоятелем церкви, беру точні розміри споруди, розпитую про нюанси. Читаю літературу, спеціальні книги, – пояснює чоловік, який свого часу працював в архівах, науковій бібліотеці імені Драгоманова, де вивчав матеріали тієї чи іншої культової споруди, що впала в око. – А два роки тому вийшла прекрасна розвідка кандидата історичних наук Ярослава Тараса «Українські дерев’яні церкви», яка дуже стає у пригоді. За деякі роботи, каже Володимир Павлович, брався з особливим трепетом, а надто ті, що під охороною ЮНЕСКО. — Це 300-літній храм Святого Юра в Дрогобичі на Львівщині, церква Володимира та Ольги у Перемишлі – її копія є в Шевченківському гаї, молитовна споруда старовірів у Чернівецькій області, Свято-Успенський собор Володимира-Волинського, дерев’яна церква у селі Потелич Жовківського району 1502 року. Поміж тим розповідає і про луганську «Козачку» – культову будівлю козаків, і про церкву Трьох Святих 1720 року, що стоїть при самій дорозі в Жовкві, і навіть про російські – хоч туди не виїжджав, але перш ніж майструвати, листувався з компетентними людьми.
А ВОЛИНСЬКІ ХРАМИ ЛЕГКІ, НАВІТЬ АЖУРНІ — Дорога для мене ще одна церква – в Рогатині на Івано-Франківщині, збудована 1696 року. Поряд тече річка Гнила Липа, де бувала відома всім Роксолана, Настя Лісовська, — про кожну зі своїх робіт Володимир Павлович може розповідати багато. – А от волинських у мене мало. Є з села Раків Ліс Камінь-Каширського району. Знаю, що, як правило, їх фарбували у голубий колір, тому для сприйняття – легкі, я б сказав, ажурні. Північні – важкі, переважно зроблені з каменю. А от найбагатшими вважаються церкви Закарпаття та Тернопілля. Володимир Павлович перед від’їздом з українського Парижа встиг змайструвати наймолодшу львівську церкву, яка постала на околиці Стрийського парку. Там згодом має вирости містечко для студентів Українського католицького університету. Хоча залишив рідне місто, але душа прагне до творчості й у маленьких Іваничах. За час двогодинної розмови з цією талановитою, ерудованою, надзвичайно комунікабельною людиною дізналася чимало цікавого. Виявляється, коли глянути на будь-яку церкву зверху – в основі її лежить хрест, а перекладина обов’язково дивиться на північ. Вхід завжди зі сходу, вівтар — на заході. Є дво- і тридільні церкви. Одне слово, такі люди, як Володимир Павлович, – це живі енциклопедії. Шкода лише, що підводить здоров’я, на яке, до речі, чоловік жодного разу не поскаржився. А раніше і виставки в Шевченківському гаї організовували, і творчі зустрічі… Володимир Павлович каже, що може по півроку не підходити до робочого стола, де все ніби чуже, а потім настає якийсь момент, буває, й уночі – і він береться за улюблену справу з великим ентузіазмом. Так за три-чотири місяці з’являється його новий шедевр. Коли наостанку запитала, чи продає свої неповторні роботи, то чоловік зізнався: — Були охочі їх купити, зокрема й з-за кордону. Але я їм відповів, що мистецтвом не торгую.
На фото: Володимир Павлович Маринюк і його «Народна архітектура в мініатюрах».
