Як би нам усім не хотілося перевести подих на знак того, що все найважче в Україні позаду, що Революція гідності перемогла остаточно і настала пора якнайсуворіше питати з Президента та уряду за всі негаразди в добробуті, у подібні ілюзії впадати нині украй небезпечно...
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України
Як би нам усім не хотілося перевести подих на знак того, що все найважче в Україні позаду, що Революція гідності перемогла остаточно і настала пора якнайсуворіше питати з Президента та уряду за всі негаразди в добробуті, у подібні ілюзії впадати нині украй небезпечно
Загальновідомо, що всяка революція — не швидкопереможне одноразове явище, а процес, дія, утривалена в часі настільки, наскільки вистачає сил у її творців і симпатиків на внутрішню мобілізацію. Неготових те розуміти винахідливо використовують для формування п’ятої колони, і, як не прикро, це відбувається у нас, на наших очах нині. Радіо FM потужно розкручує, залучаючи «високопрофесійних» експертів із економічних, правових, фінансових, соціальних питань, проект «Кого влада зробила жертвами реформ?» і апелює до найбідніших, яких у нас, звісно, найбільше. «Не за таку владу ми стояли під холодним небом, треба негайно збирати третій Майдан», — волають на популярних телешоу політики, що програли вибори до Верховної Ради. Про вулицю вже й говорити не випадає: кинь сірник — і вибух готовий. Безперечно, потребують якнайглибшого аналізу всі новоявлені державні документи — і текст Коліаційної угоди, і послання Президента «Про внутрішнє і зовнішнє становище України», і Програма дій уряду, і, і, і… Але чому все здійснюється не в жанрі критичного роздуму і підказки, а переважно — нищівного, убивчого, зловтішного критиканства. А відтак — підштовхування до неминучого висновку, що ми приречені на «в нас нічого не вийде». Змученим життєвими злигоднями буває нелегко збагнути, що під маскою ревного захисту інтересів простого люду культивується розчарування, зневіра і в себе як націю, і в самодостатність української державності. Аналогічно працює не один із телепроектів розважально–тусовочного характеру уже постмайданівського часу. Тут веде перед «Віталька» з каналу ТЕТ, проти якого не раз висловлювалася культурницька і батьківська громадськість. Після чергового демонстрування повчальних серій про ніжного і правдолюбного за вдачею казкового персонажа Лунтика екран заповнюється постаттю хохла–дебіла з його «прикольними» суржикомовниковими балачками та пригодами у пошуках «тьолочки». Ще рік тому відома письменниця і громадська діячка Катерина Мотрич, не зрідка заслужено титулована «совістю нації», била на сполох через «Літературну Україну», пропонуючи зняти лиховісне опудало з–перед дитячих очей. Проте цими днями довелося переконатися, що воно благополучно утривалилося у часі і готове переступити черговий новорічний поріг. Де ж приховується причина нерозуміння тієї лиховісності, яку письменниця окреслила по–громадянськи переконливо? Зокрема, наголошуючи, що відбувається «творення здеморалізованого охлосу з його розмитим ликом» і що «таким слабкодухим, хтивим, грошолюбним, зденаціолізованим, готовим продатися і бути купленими — місце не на арені великого життя своєї землі, народу, часу, а в гаремі чергового пройдисвіта–яничара, який зумів згвалтувати і пограбувати не лише сучасну Україну, а й саму її історію». То кому це все треба і як його витримати? І чому нам кажуть і кажуть, що ніякого Міністерства інформаційної політики не потрібно? Проте чи не зумовлена його ява саме контекстом революційної необхідності, а то вже інша річ — як належно забезпечити притомне його функціонування.
