Готую кутю на Свят-вечір. Додаю до пшенички побільше маку, горіхів і меду, аби догодити дітям та внукам, але дотримуюсь традиційного рецепта...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Готую кутю на Свят-вечір. Додаю до пшенички побільше маку, горіхів і меду, аби догодити дітям та внукам, але дотримуюсь традиційного рецепта. Не хочу перетворювати кутю у якийсь незвично-вишуканий смаколик. Учора на ринку бачила черги за сухофруктами, брали фініки, інжир, курагу, родзинки і ще якісь модні складники до куті. Дякувати Богу, що багато хто може собі це дозволити. Шкода, не всі. Та, незалежно від статків, у наших душах у цей час умиротворення
Тішмося, що можемо зібратися родинами, відчути тепло сердець найдорожчих людей, спільно проказати молитву і заспівати колядку, пережити оту незбагненно–урочисту радість, адже «небо і земля нині торжествують…». Готую кутю й подумки дякую Всевишньому, що за весь свій вік лише двічі Свят-вечір провела не в колі сім’ї. Будете сміятися, але на першому курсі університету на Коляду я сиділа у бібліотеці й готувалася до екзамену з історії КПРС, який, очевидно ж, зовсім не випадково призначили на перший день Різдва. Дівчата-старшокурсниці з нашої кімнати в гуртожитку гайнули зі Львова по домівках. Пристати на пропозицію одногрупника Славка і піти на кутю до його родини не відважилася (у ті часи йти до хлопця додому пристойно було хіба що перед весіллям). Отож, щоб не почуватися самотньою, пішла у Свят–вечір зубрити дати партійних з’їздів. Як не дивно, у читальному залі знайшлося ще декілька таких «ідейних». А наступного ранку, незважаючи на те, що перед екзаменом я крадькома «причастилася» кутею, принесеною Славком із дому, у моїй заліковці з’явилася перша і остання за всі роки навчання четвірка. Для мене, невиправної відмінниці, це завжди було нагадуванням про гріх відступництва від традицій. На другому курсі знову на Різдво була сесія і подруга–львів’янка запросила на кутю до себе. Тоді я вперше почула колядку «Сумний Свят-вечір в 46-м році». Про те, як родина вечеряє без господаря, бо вивезли його на Сибір. І вперше так загострено відчула полегкість, що належу до того щасливого покоління, яке не зазнало ні війни, ні таборів, ні інших подібних випробувань. Це вже потім наші хлопці гинули в Афганістані, був Чорнобиль, згодом стала виганяти бідність чоловіків на заробітки за кордон. Тепер ось війна на Сході України. Тисячі бійців, переселенців позбавлені можливості бути на Свят–вечір удома. Когось уже й не дочекається сім’я. Як важко цим родинам їсти кутю, приправлену сльозами. А в когось, може, нема куті на столі, нема кутка… Не забудьмо допомогти, підтримаймо таких людей. Згадаймо у важку годину: Ісус прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших. З’явився в ясельцях на сіні як безпомічне немовлятко, яке потребувало захисту. І шукав його серед тих, які самі найбільше потребували помочі та опіки. Чим підніс їх на вершини духу. Не мені це спало на думку. Прочитала днями філософсько-публіцистичну статтю Степана Бандери «З невичерпного джерела». У Різдвяний час він, син священика, розмірковував про велику силу віри, яка перемагає все, навіть смерть, про те, що «оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога»… Які б політичні погляди хто не мав, а з цими словами важко не погодитися. Тож сідаючи до столу сьогодні, перед тим, як скуштувати куті (байдуже, біднішої чи багатшої), помолімося за всіх, хто колись відстоював, хто тепер захищає правду, волю, незалежність України.
