Ірина Панасюк (на фото) — красива, успішна, ділова жінка. За освітою — фінансист, працювала колись на «Ковельсільмаші», тепер — підприємець. Щоправда, як сама каже, з осені закинула усі інші справи й зосередилася на волонтерстві...
Ірина Панасюк (на фото) — красива, успішна, ділова жінка. За освітою — фінансист, працювала колись на «Ковельсільмаші», тепер — підприємець. Щоправда, як сама каже, з осені закинула усі інші справи й зосередилася на волонтерстві
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
Їй не випадково доручили координувати роботу з пошуку тих учасників бойових дій, хто пропав безвісти. Ірина не з чужих слів знає, як ждати сина з війни, як болить серце і тьмариться розум від усвідомлення того, що життя твоєї дитини в будь–який момент може обірватися. — Моєму синові у 20 років принесли повістку. Перед тим він чесно відслужив в армії, до речі, у Севастополі, у ПВО. Не буду приховувати, вмовляла його, щоб поїхав кудись з міста, не йшов на війну. А він по–чоловічому твердо заявив, що ховатися не хоче, за 15 хвилин пройшов у військкоматі медкомісію і зателефонував: через півтори години виїжджаю. Діма був на Сході недовго, але відразу потрапив у справжню м’ясорубку. Вийшов живим з Іловайського котла просто дивом. Ми з чоловіком день і ніч молили Бога, щоб син у тій бійні вцілів. Саме на День Незалежності їхній батальйон передислокували у місцевість поблизу Дачного на Донеччині, вивантажили в чистому полі, кинули під «Урагани» і «Гради». Там полягли сотні, — тремтить голос пані Ірини. Коли Дмитро повернувся додому, одного вечора ноги самі привели її у Ковельський центр допомоги 51–й ОМБР. Поверталася додому від мами дуже пізно, проходила повз приміщення «штабу» волонтерів, а там ще горіли усі вікна. От і зайшла на вогник. Так і потрапила в цю круговерть справ, емоцій, зустрічей, пов’язаних із збором інформації про бійців. Перші два місяці роботи було стільки, що доба видавалася закороткою. Тоді на офіційному рівні про жертви Іловайського котла воліли не говорити, тож батьки бійців обривали телефони центру, сподіваючись почути правдиві відомості про долю 51–ї бригади. За зверненнями рідних і друзів стали створювати базу даних про тих, з ким обірвався зв’язок. Заводили на кожного картку, в яку вносили не тільки загальні дані, а й найдетальніші прикмети для опізнання, ідентифікації тіл. Люди присилали, приносили фотографії бійців. Коли у Володимир стягнулися рештки багатостраждальної 51–ї, їздила, показувала хлопцям знімки, допитувалася, чи не зустрічали, не перетиналися з тими, хто безвісти пропав. Говорити з бійцями було тяжко, зрідка хтось міг показати пальцем на фото: «Цей — 200–й. А цей може бути в полоні». — Я не дивувалася і не ображалася, коли хлопці не хотіли йти на контакт. Удома так само поводився син. Запитаєш щось про війну — лише зуби стисне, — зітхає жінка. Ірина згадує, що найважче було на перших порах переконати рідних здати генетичний матеріал на експертизу, щоб можна було ідентифікувати тіла загиблих. Волонтери знали, що таких, попри заспокійливу офіційну інформацію, — сотні. Телефонувала у сім’ї, але люди відмовлялися й думати про найгірше. І потрібно було до кожного знайти підхід. Більшість батьків — з сіл, не всім доступний інтернет, який допомагає в пошуку необхідних контактів, адрес, «гарячих телефонів». Тому доводилося скеровувати рідних, куди звертатися, що робити. Годинами переглядала відео, викладені в мережі: а раптом впаде в око знайоме за фотографією обличчя, виставляла знімки у «Фейсбуці», «ВКонтакті» — розшукуємо, допоможіть… — Про 11 бійців, незважаючи на всі наші зусилля, досі нема жодної інформації. Моя колега — волонтер Люда Таран ходила по моргах міст Східної України із нашими «наводками», нічого певного з’ясувати не змогла. Спілкувалися ми з тими хлопцями, хто прийшов з полону, — не вдалося натрапити на слід. Продовжую пошук, але водночас треба дбати і про бійців, які воюють. Наших, із 51–ї, у яких погоріли всі речі, знову відправили на Схід. У 20–градусні морози вони на передовій. А в нас нема теплих бушлатів, щоб їм передати, — щиро вболіває Ірина, на заклик якої відгукується багато знайомих ковельчан. Приходить допомагати волонтерам і син Ірини, і його товариші. І коли у жінки хтось запитує, чому вона добровільно взяла на себе морально важку роботу з пошуку бійців, які пропали безвісти, вона тихо відповідає: «Діма повернувся, а інші матері ще ждуть…».
