Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України...
Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України...
…ЧЕРВОНИМ ПРОЕКТОМ ІЗ СИНЬО–ЖОВТИМ РЕЗУЛЬТАТОМ Украй неспокійний, важкий і психологічно, і економічно рік, що минув, таїв у собі поряд із загальноукраїнськими ще й особливий для громадськості західних теренів аспект випробувань. Закрадалася в душу тривога: чи не примножиться у зв’язку із серіалом відзначення 75–річних ювілеїв увесь набутий не з нашої волі негатив спалахами ностальгії за часами «будівництва розвинутого соціалізму». Тим паче, що система порахунків із часами пріснопам’ятними не склалася й досі. Не забулася І давня практика при великих і найменших круглодатських зібраннях виголошувати вдячність рідній партії та радянській владі за утворення нових адміністративно–територіальних одиниць, а відтак і виникнення відповідних установ, закладів, видань тощо у 1939—1940 роках. На щастя, все обійшлося, уклалося, як то кажуть, у норму, найгірші прогнози не підтвердилися, модератори тримали руку на пульсі. І хоч на сумних сторінках варто було зупинятися конкретніше, таки є за що дякувати і організаторам, і виконавцям нещодавніх святкувань — особливо ж урочистостей з нагоди 75–річчя Волинської області та 75–річчя Луцького педагогічного коледжу. Як приємно було відчувати, що доклалося максимум зусиль, аби підпорядкувати святкові дійства, ідеї торжества національної гідності, уникаючи зужитих штампів і штучної пафосності. Отож, обмінюючись враженнями стосовно цього справедливого акцентування у колі однодумців, не один захотів пригадати анекдотичні стереотипи, які, на жаль, у головах окремих сучасників живі й понині, в тому сенсі, що все, створене працею, зусиллями рук і мозку народу, має сприйматися як заслуга, як результат керівної ролі партії, яка самонареклася «Розумом, Честю і Совістю епохи». До прикладу, у колгоспних корів зростали надої, свині стрімко набирали вагу, а шахтарі підвищували вуглевидобуток тільки після відповідних рішень партбюро. Люди здобували освіту лише тому, що влада була радянською (буцімто в Японії, Франції і всьому світі, де цієї влади не було, ніколи ніхто не вчився), і навіть сонце сходило «усе звідтіля, від Сталіна–батька, з Москви, із Кремля». Колишній моряк згадав, як у суміжних водах Тихого океану з американського судна пролунала їдка насмішка: «Що, хлопці, не ловиться риба? Негайно робіть комсомольські збори!». Наостанок потішилися висновком, що історія за своєю незмінною звичкою усе розставляє на свої місця, і Волинська область, як і Рівненська, мов змодельований свого часу суто червоний комуністичний проект задля совєтізації краю (натомість викоріненого національного духу!) дійшла до нинішнього ювілею у питомих для неї синьо–жовтих барвах та європейській зорієнтованості. Втім, остаточно переводити дух ще рано: 2015 рік теж рясніє ювілеями згаданого вище походження. І час від часу таки чути: «Що б там хто не говорив, а радянська влада ведмежий закуток, яким була колись Волинь, перетворила у квітучий край». А ще, мовляв, саме на часі писати волинську історію в особах — у політичних біографіях її очільників–комуністів, як то зробив Андрій Бондарчук, створивши книгу про свого славного земляка Юхима Ярощука. Доводиться лише шкодувати, що в подібних думках промовців на презентації цієї книги не прочитувалися розуміння витоків Ярощукового патріотизму, який був породжений і просвітянським рухом 20—30–х років, і діяльністю УПА, і пам’яттю про розкішні хутірські садиби передколгоспного часу, що аж ніяк не були схожі на ведмежі барлоги.
…ЧОМУ ОКРЕМІ СНИ ПУТІНА ПРО УКРАЇНУ ДОСІ ЗБУВАЮТЬСЯ? Ах, як же втішилися зголоднілі на нові сенсації стосовно дикунства київської хунти путінські мисливські пси–медійники заявою Турчинова щодо новорічного шоу на каналі «Інтер»! Скільки бабла зароблено на смакуванні довгоочікуваного сюжету про «боротьбу України з російською культурою» з її продуктами найвищої проби. Звісно, при тім — по–єзуїтськи, по–путінськи! — ні слова про обґрунтування очільником РНБО несумісності розпіарювання персон Йосифа Кобзона й Ані Лорак із засадами державної політики. По–різному прореагував на цю причинно–наслідкову ситуацію наш культурно–споживацький простір. Не від одного з громадських авторитетів пролунало абсолютне схвалення реакції поважного відомства: «А скільки вже можна терпіти!». Інші розлого розмірковували про недоречність «лобового удару» з огляду на постійну готовність ворога роздмухувати антиукраїнську істерію з найменшого приводу. Немало — нота бене! — й таких, яким все одно, «аби співали гарно». Обзиваються й охочі на підказку, як можна забезпечити свої нерви своєрідним бронежилетом: «А мене не проб’єш! Я того, що не подобається, просто не дивлюся і всім не раджу». Але якщо хтось «того» не дивиться і тим не переймається, це аж ніяк не означає, що решта телеаудиторії теж не дивиться, а переважно підпадає під запрограмований вплив. До того ж наразі йдеться не про особисті смаки, побутові чи естетичні уподобання, а таки про національну безпеку. Отож, застосовувати «мудрість» страуса, який, угледівши ворога, ховає голову у пісок, а довколишній простір залишається бути загородженим, — повний нонсенс. Однак спробуємо відповісти на запитання, винесене в підзаголовок. Чому ж не збувається найсолодший сон Путіна — загарбати всю Україну? Напевно, серед інших причин варто означити й таку дуже важливу: українська влада — і вся попередня, і нинішня — послідовно недооцінює силу культурного та інформаційного фронтів. Бо ж у жодному з річних бюджетів при незалежності адекватних фінансів для розвитку і виробництва свого високоякісного культурного продукту стабільно не вистачало. А що святе місце порожнім не буває, то спочатку, як висловився відомий політик, в Україну прийшла Пугачова, а потім — Гіркін. Нас так довго привчали позбуватися громадянської принциповості, насаджуючи сфальшивлену самодіяльними інтерпретаторами «толерантність», що не зауважувати те лукавство, ту підміну понять стало нормою — непорядною нормою. Для спритників–бізнесменів та лінивих у мисленні і дії чиновників від культури ситуація складалася надкомфортно: дуже легко було виконувати функціональні обов’язки, організовуючи зелене світло і тому ж Кобзону, і Кіркорову, й іншим російським зіркам першої величини. Із часом від того блиску самі по собі стали заплющуватися очі в усієї публіки–нації, а українські душі затоплюватися вже й геть низькопробною московською «попсятиною». Не дурімо самі себе, що вся наша громадськість уже політично прозріла, бо ж на всіляких тусовках попит на такого роду продукцію досить високий. Та й у домашніх умовах без проблем задовольняється постійно завдяки чи не всім радіо— й телеканалам. І той самий «Інтер» зі своїм постійним меню — далеко не виняток. На превеликий жаль! Тиха повзуча окупація національного духовного простору відбувалася так довго, що досягла бажаного «путлерівцям» успіху. І порятунок від цього лиха не в гнівному розмахуванні та грюканні державним кулаком «після бою», а в системності дій, брак яких і дав гіркі наслідки. Ті шалені гроші, які вивезли з України ділки російського шоу–бізнесу, мали би працювати на створення наших національних культуротворчих проектів — і то такого рівня, аби українське було на дві голови вище, а отже, конкурентоспроможне, непереможне. Оце й була б адекватна відсіч ворожим вилазкам. До слова, проявом такої відсічі став натхненний концерт першорядних хорових колективів, що транслювався по телебаченню у Свят–вечір на Першому національному. Однак поки що для цих світлих надій підстав немає. Навіть більше: Нацрада з питань телебачення і радіомовлення планує скоротити соціальний пакет телеканалів — тобто тих, які надаються глядачам безкоштовно, а на їхньому місці мають постати канали платні. І це скорочення безкоштовного доступу до національного телепростору, як підкреслив був на інтернет–сайті «Українська правда» журналіст Дмитро Тузов, дуже скидається на дезертирство з лінії фронту.
…ЩО «НАСТОЯЩАЯ БАНДЕРОВКА» МОЖЕ РОЗМОВЛЯТИ І РОСІЙСЬКОЮ До викладача–історика одного з волинських вишів звернулася знайома з села Кульчин із проханням допомогти заповнити родинний поминальник старослов’янською мовою, бо так вимагає місцевий церковний актив. Жінка вирвала сторінки із написаними по–українськи іменами Володимир, Дмитро, Христина та іншими, не маючи жодного сумніву, що вчинила неабиякий гріх. Як стверджувала, до такої біди дожилася не одна вона, однак інші, за підказкою батюшки, взялися виправляти написане на російський лад, то чи ж правда, що «старослов’янське і російське — одне і те ж»? Нещодавно слухачка радіоканалу «Культура» повідомила, як у київському метро нікого, крім неї, не обурили розвішані оголошення: «Сделай покупку! Помоги Русской армии!». Коли зірвала заклик, то ще й почула осуд за спиною. Хіба випадає після стикання з явним блудом у головах наших земляків дивуватися із появи на Сході так званих православних армій, що затято воюють проти синьо–жовтих укропів? Саме з огляду на подібні реалії не можна переоцінити патріотичну стійкість як російськомовних воїнів АТО, так і численних волонтерів. І досі не можу забути схвильовані очі та голоси одеситок у телеефірі, які були обурені підпалом зібраної нашим захисникам допомоги — це таки сміливий виклик усім паліям війни в Україні. Далека родичка з Одеси, що торгує на «Привозі» (мусила кинути роботу в школі, бо не подобалася керівництву своєю проукраїнськістю), після святкового різдвяного вітання поділилася радістю, викликаною перемінами в настроях товаришок по праці. Після відомого одеського параду вишиванок, які поприлипали до тіла під тривалим дощем і зумовили простуду, жінці треба було вислуховувати глузливі репліки у свій бік упродовж кількох наступних днів. А вранці по драматичній події одна із дотепниць гукнула з протилежного ряду: «Алка, это правда, что ты настоящая бандеровка?». Після такої ж голосної відповіді («Да, и не просто настоящая, я этим еще и горжусь») пролунало: «Так знай, что отныне я с тобой!», «И я!», «И я!». А вже на нашому луцькому «Привозі» на початку минулого тижня присутні милувалися новорічним пакетом у руках покупця, що недавно повернувся від рідні з Росії. На білому тлі ефектно виділявся великий малюнок тризуба, а під ним напис: «Привет Украине из Питера!». Згадалося, що за часів Шевченка у Петербурзі українці за чисельністю були на другому місці, що поховано там понад 3 тисячі видатних наших земляків. Але нині це вже просто далека історія. І описаний «привет» — один із поодиноких жестів, фактично, на жаль, виняток.
