5-річна донька, побачивши у магазині російський прапорець біля батончика «Снікерс», який збиралась купити, відмовилася це робити. «Щоб не давати гроші росіянам на танки, з яких вони у нас стріляють», — по-дорослому пояснила свою позицію (позицію — інакше і не скажеш!). Знайти альтернативу «Снікерсу» було легко: українських солодощів — до кольору до вибору...
5-річна донька, побачивши у магазині російський прапорець біля батончика «Снікерс», який збиралась купити, відмовилася це робити. «Щоб не давати гроші росіянам на танки, з яких вони у нас стріляють», — по-дорослому пояснила свою позицію (позицію — інакше і не скажеш!). Знайти альтернативу «Снікерсу» було легко: українських солодощів — до кольору до вибору...
Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Бойкот російських виробників допоміг пригадати гасло галичан та волинян, які у 20—30-х роках минулого століття жили під Польщею: «Свій до свого по своє». Тоді розгорнули свою діяльність численні українські кооперативи, які, запропонувавши товари високої якості, змогли продавати їх по всьому світу. Польська влада намагалась якось завадити цьому руху, але такі її зусилля в підсумку лише допомогли. Наприклад, членам «Маслосоюзу» ставили дедалі вищі вимоги, аж до того, з якого боку на корову має падати світло. В результаті якість молока поліпшувалася, і поляки — часто нишком (!) — купували саме українські молокопродукти. Тоді рідко який українець–власник фірми нехтував нагодою не закликати одноплемінників купувати саме його товар через те, що він — український. Але, з іншого боку, була і зустрічна вимога громади до тих земляків, які багатіли, — жертвувати частину коштів на суспільні потреби. Той самий визвольний рух не міг би бути таким потужним, якби не мав економічного підпертя. Сучасних українців пригадати старе гасло «Свій до свого по своє» змусила війна. Нині всі розуміють, що якби не волонтери, якби не мільйони благодійників — від пенсіонерів, які рахують кожну копійку, і до олігархів, то невідомо де б зупинився Путін. Згідно зі статистикою, понад 80 відсотків українців долучилися до підтримки фронтовиків, десь 15 відсотків рік тому активно майданили, а тепер значна частина з них або воює, або займається волонтерством. Опір на власні сили, взаємна підтримка, часто безкорислива, активна участь в громадському житті вкупі з економічним патріотизмом, коли «свій до свого», — це те нове, що українці подарували собі і світу. І якщо не втратимо цього імпульсу — в успіху українського проекту можна не сумніватись. Хай як важко нам нині. Має діяти правило: я купую молоко (ремонтую машину, роблю зачіску тощо) у того, хто не цурається спільних справ громади, наприклад допомагає армії. Бо таким чином я допомагаю нашим хлопцям. Кожен бізнесмен повинен знати: він має перспективу в Україні лише в тому разі, якщо здобуде репутацію соціально відповідального. А зацікавлена участь у житті громади, волонтерство будь–якого українця, незалежно від його статків і походження, мають бути оцінені суспільством і стати для нього соціальним ліфтом, можливістю заявити про себе. …Але повернімося до наших «Снікерсів». Нині у багатьох магазинах стали маркувати й вітчизняні товари, спонукаючи звернути на них увагу. Та й на рекламних щитах з’явилися заклики купувати українське. Це тішить. Журналіст Юлія Савостіна навіть провела експеримент — цілий рік жила, купуючи лише товари українського виробництва. І, як виявилось, це цілком можливо. Юлія відкрила для себе не тільки багато товарів, а й цікавих, завзятих і закоханих у свою справу людей, які заслуговують на підтримку. Звісно, не всі товари мають свої українські якісні відповідники. Серед промислових — десь 40 відсотків у наших магазинах рясніють штрих–кодом з початковими цифрами «48». Водночас понад 80 відсотків продуктів — наші. Але хочеться наголосити на тому, що гривнею підтримати можна і своїх промисловців чи селян, і тих, хто творить пісні, книжки, журнали, газети, телеканали тощо. Хіба в такому разі «Інтер» показуватиме Кобзона, якщо його ніхто не дивитиметься? «Українські гроші — в українські руки — на українські справи» — так говорили українці 80 років тому. Ровера ще раз вигадувати не треба. Життя за таким принципом може стати запорукою успіху і сьогодні.
