«Усе не так. Не так — і все…» — написав колись Василь Слапчук, письменник–афганець, але чомусь саме у ці дні призабута фраза вигулькнула із глибин підсвідомості й застрягла в пам’яті гострим осколком…
«Усе не так. Не так — і все…» — написав колись Василь Слапчук, письменник–афганець, але чомусь саме у ці дні призабута фраза вигулькнула із глибин підсвідомості й застрягла в пам’яті гострим осколком. Навіть погода цьогоріч підпадає під це визначення, за кілька різдвяних днів розхитавши температурну амплітуду від мінус 15 до плюс 5, які за одну ніч разом із дощем «з’їли» майже весь сніговий покрив. І вітри, вітри… Не можу позбутися фантасмагоричного відчуття, що вони не тільки випробовують на міцність крони старих акації й липи біля батьківської хати, а й підганяють час…
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження газети «Волинь–нова»
Так швидко, попри чималу кількість вихідних, минули новорічно–різдвяні свята! Усе було, як завше: і ялинка із маленькими сюрпризами для внуків у новорічну ніч, і свят–вечірня трапеза із дідухом, пісними стравами й кутею у центрі столу. І — не так! Кутя із першої ложки гірчила не від маку, а від усвідомлення того, у скількох родинах вона цьогоріч приправлена слізьми — й через непоправні втрати, і через неможливість родинам зібратися за одним столом. Причини для цього були й раніше, але нині вони особливі, пов’язані з війною. І в попередні роки мій єдиний рідний брат не мав можливості святкувати з родиною, надто далеко закинула його доля, в якої був цілком конкретний рушійний механізм — служба в радянській армії. Пам’ятаю, скільки незрозумілих мені тоді сліз пролила мама над його армійським листом із зворотною адресою: Саратов. Знала лишень, що там служив і тато, й велося йому не вельми добре, але ж коли то було?! 1944 — 52 роки… Жахливі деталі татової служби у «запасних полках» стали відомі значно пізніше, коли про це заговорили вже у «перебудовні часи», а саратовський краєзнавець Владислав Кац зацікавився, чому 18 — 20–річні солдати із прізвищами, які переважно закінчувалися на «-ук», масово гинули, так і не потрапивши на фронт. То була одна із моторошних гримас радянської влади, яку вона старанно приховувала. Зрештою, про це ми не раз розповідали на сторінках газети. А брат, благополучно відслуживши, одружився, пустив у Саратові родинні корені, адже там народилися його діти. Ситуація абсолютно типова для багатьох українських сімей, яким роками нав’язували думку про те, що «мой адрес не дом и не улица…». Як, на жаль, нині стало типовим і те, що майже кожна така родина розсварилася зі своєю «російською гілкою» не через сімейні негаразди, а через політичну ситуацію в Україні. Про це я безліч разів чула від своїх приятелів, знайомих, про це розповідали читачі, приходячи або телефонуючи в редакцію. Не стали винятком і мої стосунки з братом. Із часів Майдану я не змогла переконати його, що народ там стояв не «за американські гроші», а мені дико було чути від брата, що Путін — «класний пацан». На тому й розійшлися. На довгі місяці перестали спілкуватися. Інколи на душі було неспокійно, рука тягнулася до телефону, але її зупиняла образа: він же молодший, мав би зателефонувати першим… Зрештою, у нас війна, розв’язана «класним пацаном», міг би й поцікавитися, як ми тут?.. Тепер розумію, що забракло великодушності піднятися над образою, сказати собі: «Ти старша, досвідченіша, тож маєш бути мудрішою». Але мусив пройти не один місяць, аби дорости до цієї житейської банальності. І коли в один зі святкових днів помітила, що брат знаходиться на зв’язку у скайпі, таки натиснула клавішу… Те, що довелося пережити рідній людині за час нашого «неспілкування», могло б стати сюжетом для серіалу із двома непоправними трагедіями та кількома драмами, одна з яких, на щастя, скінчилася майже різдвяною казкою. Але все це треба було пережити й не опускати руки. І якщо потрібні були порада й підтримка, то отримував їх брат від чужих, бо єдина старша сестра образилася. До речі, розповідав про пережите рідною мовою, хоч не був в Україні понад десять літ. Нині усвідомлювати, що залишила брата без бодай моральної підтримки, боляче і соромно. Саме ці почуття й змусили взятися за перо. Бо подібні ситуації могли статися й в інших родинах. А хіба це не на руку нашим ворогам?! Адже саме таких результатів вони очікують, ведучи безсоромну, безпрецедентну інформаційну війну, яка на відміну від обстрілів «градами», не припиняється ні на хвилину. Під час тривалих різдвяних вихідних мала нагоду дивитися різні російські телеканали. І вкотре, віддаючи належне їхній високій професійності, жахалася й переживала розпач від тої відвертої брехні, а найчастіше — обскубаної напівправди, яка у стократ страшніша за брехню, що її цілодобово виливають на голови глядачів. Серед них наші найрідніші — брати і сестри, сини й дочки… Ми втрачаємо їх і себе, вибудовуючи барикади з образ, а відтак — із мовчання, не сприймаючи їхнього світогляду, який їм нав’язали. — То що ж, усе прощати? Ставати на їхні позиції, підтакувати, бо вони — родичі?! — обуриться читач. Звісно — ні! Але й не мовчати, не відсторонюватися, не ховатися за стіною байдужості. Давайте сприймати наших родичів по той бік хутора Михайлівського як… полонених в інформаційній війні, яку веде хитрющий, підступний, зациклений на імперській величі хижак, що рядився у шкуру «старшого брата». А полонених, як відомо, не можна залишати на поталу ворогові. Як маємо їх визволяти — хай кожен вирішить для себе. По–родинному. Бо інформаційна війна триватиме й тоді, коли нарешті стихнуть постріли. Але це — лиш одна із граней проблеми. Девальвація сімейних цінностей, ослаблення, а подекуди й відсутність родинних зв’язків, на жаль, прикра ознака часу безвідносно до подій на Донбасі. І навряд чи нам тут треба брати приклад із Європи, де вже давно нікого не дивує і не обурює, що батьки доживають віку у будинках для престарілих при живих–здорових і не бідних дітях. У нас — інша мораль, інші цінності. У кого ще, крім українців, є зворушливий звичай, накриваючи стіл до святої вечері, поряд із дідухом поставити ще одну тарілку — «для тих, хто не з нами». Ви не забули її поставити на своєму родинному столі?
