ВІДВОЙОВУВАТИ ДОНБАС УЖЕ НЕ ТРЕБА?

або Сучасна політична версія байки про вовка й овець...

Нещодавно в новорічних теленовинах мене ошелешило біжучим рядком одкровення заступника глави Адміністрації Президента Валерія Чалого, високопоставленого чиновника, який відає дуже відповідальним сектором зовнішньої і внутрішньої політики Президента. Його часто бачимо на міжнародних зустрічах, переговорах. Він коментує важливі рішення, позицію глави держави. Здається, досвідчений, грамотний, зважений, авторитетний дипломат


Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання


Однак згадуване визнання загнало в глухий кут не лише політиків, а й мільйони громадян, особливо тих, хто зі зброєю захищає Україну від зажерливого і підступного кремлівського агресора. Що ж утнув пан Чалий? А ось що. Мовляв, без бажання жителів Криму, Донбасу на цих територіях неможливо відновити українську владу… (У Радянському Союзі ми чекали цього 70 літ. Повторимо?) Як кажуть, приїхали. Бо зміст цих слів зрозумілий і без дипломатичних мудрагелів та еквілібристики: проголошено курс на заморожування конфлікту, на народження нового Придністров’я. А це синхронний із путінською політикою курс.
Отже, відвойовувати Донбас нині не треба. Бо є лише мирний шлях розв’язання конфлікту та української кризи… Але це не конфлікт, криза чи АТО, а війна — відверта, нахабна, підступна, цинічна, в якій націю, дух її оборонців керівництво держави хоче втиснути у прокрустове ложе своєї політики. Тепер, виходить, з його волі, бажання Європи та США, а головне — сатани Путіна, ми повинні чекати, доки станеться неймовірне: під дулами російських найманців, казаков, чеченських головорізів, доморощених перевертнів у населення окупованих і анексованих наших територій проснеться… український дух і воно одноголосно заволає: «Геть Москву! Воліємо до Києва!».
Хіба не хвороблива фантазія? Проте саме такий варіант пропонує пан Чалий. Отже, наш держкордон опиниться на лінії бойових дій, Росія наводнює і вже безперешкодно наводнила окуповані землі своєю армією, зброєю, кадрами. Наші ж патріоти–захисники стають безмовними мішенями, за що платять життям і здоров’ям, не можуть навіть на підступний, нахабний постріл бандитів на своїй землі послати їм «подарунок» у відповідь. Отже, вдарили тебе у праву щоку, підстав ще й ліву? Така позиція, мов іржа, роз’їдає, притлумлює героїчний дух наших захисників, волонтерів, свідомих громадян. І не треба заколисувати нас обіцянками: це тимчасово. Ніщо не є настільки постійним, як тимчасове. Тимчасовим було і Придністров’я. Тепер ми розживаємося на своє. Кому це на руку — всім відомо. А Україна добре знає, чого вартує мир за всяку ціну.
У дитинстві я бачив, як вовк напав на отару. Вівці, ягнята вмить зайняли «оборону»: голова до голови (а між ними й баран), хижака «лякали» своїми хвостами і найспокусливішими частинами тіла. Він стрімко увірвався в стадо, висмикнув жертву, вхопив її за шию, закинув собі на спину і був таким.
Як і мільйони громадян України (65% виступають за звільнення Донбасу), я категорично проти, аби моя країна наслідувала поведінку символів цього року — вівці та кози, цих боягузливих та безпорадних істот. Бачимо, що серед людей і політиків теж є такі. Їх, на жаль, все більшає у ситій Європі. Там вважають, що до них, вгодованих, вовк не добереться. Добереться, ще й як! Вони самі цим запрошують його до бенкету із власних шашликів.
Та ми не стадо овець. Ми горда, велика і волелюбна нація. Боремося за свободу, а не за хліб (читай — пасовище для овець). Хто відстоює свою гідність, той здобуде і свободу, і хліб. А хто хоче лише ситого життя, не матиме нічого. Ми показали світові, що маємо національну гордість. От чи є вона у наших владців? Швидше всього, в них вона бутафорна. А реальна — посадова і доларова.