Була я пташкою — і ти мене спіймав
І небо взяв у придане за мною...
Ірина ЖИЛЕНКО (1941 — 2013)
Була я пташкою — і ти мене спіймав І небо взяв у придане за мною. Я стала квіткою — і ти мене зірвав. Та й досі пахне дім у нас – весною. Я стала яблуком. Зостався по літах лиш смак медовий на твоїх вустах. А я тепер у срібному вінці. Тепер я свічка у твоїй руці. Тобі ще світло? Але ж день мине Для чорних днів прибережи мене. Не задмухни. Бо взята тишиною, уже не буду я тобі жоною… Я буду тінню, голосом, луною. Тож будеш ти крізь темряву людську на голос мій незрячий йти за мною. І кликати… Але кого? Яку? Ту пташку, що і спіймана — літала? Ту квітку, що і зірвана — цвіла? Те яблуко, що дітьми проростало? Ту свічку, що і згаснувши — була? Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно? Ким я була? І ким я буду, Боже? Господь мені всміхнеться: «Не жалій і не тривожся. Буде все як треба. Пташина знов повернеться у небо. А квітка знов цвістиме на землі. І в яблука є ціль, і місце є, А свічка зійде в Царствіє моє…» — А що ж із ним залишиться, Господь, в тих чорних днях, у світі зловорожім? — Твоя любов, дитя, твоя любов… І милість Божа.
