МІЙ ТАТО СТАВ ЗІРКОЮ

Коли він уперше не прийшов додому ночувати, мама сказала, що так треба. Мовляв, зостався на Майдані

Галина КИРПА

– А де він там спатиме? — запитала я.
— Він там не спатиме, — відповіла мама. — Йому не буде на це часу.
— А що ж він робитиме?
З’ясовується, там було повно роботи. Усякої. І саме тієї, що без тата не зробиться. Він там потрібен. Це мама так каже. А насправді я не знаю що. Вдома мені він теж потрібен.
— Коли це все закінчиться, ми з тобою малюватимемо небо й тополі, — казав тато. — І тополі у нас із тобою діставатимуть до самого неба. Я хочу, щоб усі побачили, яке високе в нас небо і які високі тополі.
Якось мама згадує татові слова і знаходить мені коробку кольорової пастелі. Кладе її переді мною на стіл і мовить:
— Чого ж чекати, поки все закінчиться? Мені здається, все тільки починається.
Я беру синю пастель і замальовую нею піваркуша білого паперу. Відразу стає видно, яке в нас високе небо.
— А йому там уночі не страшно буде? — питаю маму.
— Їх там багато, — відповідає мама. — І з ними Господь Бог.
Очевидно, й справді — багато, мама рідко помиляється. Там їх багато навіть удень. Якби ви знали, як гарно бачити дорослих, що ходять з прапорцями, мов діти! Вони тоді перестають сваритися, співають Гімн і більше усміхаються.
На другий день ми з мамою ходимо Майданом, шукаємо тата. Пробираємося крізь юрбу до великого зеленого намета. Мама переконана, що тато там. Ні, немає. Був і вже пішов. Ідемо до другого зеленого намета, потім до третього. Їх там не злічити скільки. Аж раптом хтось мене підкидає вгору і пригортає до своїх грудей. Міцно–преміцно, міцніше не буває. Я мало від того не задихаюся. Але мені в тих обіймах так тепло, що я завмираю.
— Ой, тату, задушиш, — шепчу я.
А тато мовби не чує — обіймає ще міцніше.
— Доцю, сонечко, ми переможемо, — шепоче тато мені на вухо. І я розумію: шепоче він не тому, що звіряє якусь таємницю, а просто від щастя. Колись мама казала, що щасливі люди часто говорять пошепки. Мені трішки лоскітно, і я подумки сміюся.
А потім тато дедалі частіше й частіше не приходив додому ночувати. Мама потроху почала звикати, що на Майдані він потрібніший. У нього там була своя барикада, казала мама. А от я так і не звикла. Мені самій доводиться домальовувати високу тополю до самого неба.
Але минала ніч, друга, третя, а тато все не приходив. Мені це вже починало не подобатися, і я раз по раз питала у мами:
— Коли прийде тато?
І вперше мама нічого не відповідає. Наче я питаю про когось стороннього. Вона поводиться так, мовби не чує мене. Так наче вуха в неї заткнуті ватою. Загалом мама мені теж починала не подобатися. Вона враз стала якась інакша. Майже нічого не говорить, усе підходить до мене і обіймає. Ні з того ні з сього.
— То коли, мамо? — допитуюсь я.
І мама нарешті не витримує. Сідає на канапу, бере мене на коліна й каже:
— Він не прийде, доцю. Він поїхав… — у мами глухне голос, і далі вона не каже, а мовби видихує: — Далеко…
— Далеко? — перепитую я, а самій мені не дуже віриться, щоб тато міг поїхати кудись із Майдану. В нього там своя барикада, і він там дуже потрібен. Мабуть-таки, мама щось не договорює.
— Мамо, тільки не поводься зі мною, як з маленькою, — прошу я.
Мама здивовано дивиться на мене. Здається, хоче щось заперечити, та врешті–решт передумує.
— Гаразд, не буду, — обіцяє вона і знов ні з того ні з сього мене обіймає. Міцно–міцно, міцніше не буває. А потім дуже довго цілує в голову.
— А далеко — це куди? І коли він до нас повернеться? — помовчавши, допитуюсь я, але мама не відповідає. Напевно, вона сама не знає. Та за кілька хвилин стає ясно, що мама все знає. От лиш чомусь не хоче, щоб знала і я.
— Він не повернеться до нас, доцю… — мамі, здається, бракує слів. — Наш тато… Твій тато… став… зіркою.
— Як це — зіркою? — спитала я і придивилась до мами: може, вона жартує?
Мама довго–довго — довше не буває! — мовчить, а тоді каже:
— Його вбили. На барикаді!
Мама обіймає мене міцно–міцно — міцніше не буває! — і плаче. Я ще ніколи не бачила, щоб мама плакала. Її сльози горохом падають мені на коси, і я відчуваю, наскільки вони гарячі.
Я торопію так, що не можу ворухнути губами. Як це — вбили? На Майдані? За що? Мама каже, що вбивцю розшукують. І неодмінно знайдуть. Не сьогодні — завтра. Але я певна на всі сто: тата вбив той, хто не знав, що його нема за що вбивати. Той, хто не бачив його усмішки й не чув його голосу. Лише той! Бо хіба можна такого тата вбити навмисно?!
Вмощуюся в мами на колінах, горнуся до неї все ближче та ближче — ближче не буває! — і захлинаюся сльозами. Мама гладить мені голову, плечі, руки, мовби не вірить, що це все моє. А тоді, очевидно, вірить — і помалу заспокоюється. Потім каже не так мені, як собі:
— Хай там що, доцю, а ти ніколи не забувай одного: наш тато став зіркою і завжди нам світитиме.
Мені хочеться крикнути на цілий світ:
— Ні, я так не хочу!!! Нехай світить зірка, а не тато!!! А тато нехай малює мені високе небо і високі тополі! Нехай він буде просто татом та й усе!
Мама не чує, як я кричу, бо кричу про себе, подумки.
— А Іванчин тато теж там? — питаю я маму згодом, тицяючи пальцем у вікно, звідки синіє небо.
— Їх там багато, — каже мама. І тихо–тихо — тихіше не буває! — додає: — Як дрібного чорного маку…
Он як. Виходить, і Іванчин тато там? І він теж світить?
Я згадала слова, що скандували люди на Майдані: «Разом нас багато! Разом — сила!» Луна котилася аж до неба, і зірки передзвонювалися тими самими словами.
Тепер мені нема де подітися від усіляких думок. Треба збагнути щось дуже головне. Якщо й справді мій тато став зіркою, то чого моя мама так багато плаче? Чого вона цілими днями просиджує з його світлинами в руках і ховає від мене очі. Я знаю: не тому, що не хоче мене бачити, а тому, що очі в неї заплакані.
Закінчення в наступному номері.

Джерело: http://ukr-net.info/tato-stav-zirkoyu/.