Подруга, студентка-п’ятикурсниця, тиждень стажувалася у відділенні одного з луцьких банків. Із 9-ї до 18-ї години старанно та відповідально виконувала всі вказівки керівництва, за що дістала схвальні відгуки. Залишилося тільки поліграф пройти. І тут почалося найцікавіше...
Подруга, студентка-п’ятикурсниця, тиждень стажувалася у відділенні одного з луцьких банків. Із 9-ї до 18-ї години старанно та відповідально виконувала всі вказівки керівництва, за що дістала схвальні відгуки. Залишилося тільки поліграф пройти. І тут почалося найцікавіше...
Анна КАРАСЬ, редактор відділу листів і зв’язків із читачами газети «Волинь-нова»
На детектор брехні практикантку направили до Рівного. Після чотиригодинного спілкування з поліграфом вийшла зі сльозами на очах та відчуттям, що вона найгірша людина у світі: машина засвідчила, що 21-річна дівчина крала величезні суми — від 200 тисяч гривень та більше, співпрацювала з кримінальними авторитетами, торгувала наркотиками і так далі. Виходить, який сенс їй погоджуватися на роботу, де платять якихось півтори тисячі гривень? Безглуздих та нелогічних запитань було ще дуже багато, після яких моя подруга зрозуміла, що без зв’язків та хабарів їй нічого не світить. Зі слів знайомої, яка працює в банківській сфері, цей детектор ще ніхто не проходив. Люди знають: якщо їх посилають на милу бесіду з поліграфом, треба активно шукати іншу вакансію, бо вам уже є заміна. Якось з одного відділення банку звільнили мало не весь колектив. Залишилася працівниця, котра видавала кредити. На запитання, чи брала вона хабарі, чи крала в банку, чи причетна до фінансових махінацій, щиросердно зізналася: «Так». Не повірите, але ця жіночка залишилася на роботі, бо сказала правду і пройшла детектор. Утім, де гарантії, що вона більше не крастиме гроші у фінансової установи? І як тоді закони, правила та норми? — Піду офіціанткою працювати. Там і зарплата більша, і чайові дають, — підсумовує подруга. — Шкода, що майже п’ять років навчалася стаціонарно, сподівалася, що таки знайду роботу за спеціальністю. Соромно буде перед батьками, але ж жити якось треба. Прикро, що нині чимало таких студентів-практикантів, працею яких підприємці, власники фірм безкоштовно користуються тиждень чи й місяць, а тоді повідомляють, що претенденти на посаду їх не влаштовують. Звісно, після кількох таких кадрових поневірянь зникає будь-яке бажання працювати за фахом. — А мені подобається моя робота, — розповідає дівчина, з якою раніше навчалися в університеті на одному потоці. — Я вже п’ятий рік торгую в магазині одягу та взуття. Зарплата непогана, вихідних багато, щоправда, через кризу виторги зменшилися, але жити можна. Роботу вчителя української мови та літератури без зв’язків та грошей не вдалося знайти, от і подалася за прилавок. Ми хочемо, щоб нас прийняла європейська спільнота, але з такими поглядами на життя, вихованням, цінностями нас там ніхто не чекає. Мойсей водив свій народ пустелею 40 років, доки не вимерло покоління рабів і постало покоління вільних. Невже й нам потрібно стільки ж часу, щоб переступити рубіж бюрократії? Хоча 23 роки вже ходимо тією пустелею...
