МІСТО ДОВІРИЛО ЙОМУ СВОЮ ДОЛЮ

Віктор Сапожніков — уродженець Донбасу. Але майже все своє свідоме життя провів у Нововолинську. З 1998 року двічі обирався мером шахтарського міста. Сьогодні йому сповнилось 50.

— Вікторе Борисовичу, чи думали в юності колись стати міським головою?
— Звичайно, що ні. Мав традиційну біографію: школа, вуз, робота. Хоча завжди намагався бути серед перших, по натурі — лідер. Без будь-якої протекції вступив на факультет промислового і цивільного будівництва Брестського будівельного інституту, де був немалий конкурс. Трудову біографію розпочинав з майстра, через місяць вже був виконробом, часто виконував обов’язки начальника дільниці на Мозирському нафтопереробному заводі. У Нововолинську працював головним інженером будівельного управління, з посади якого і пішов у 32 роки заступником голови міськвиконкому. А обіймати посаду першого заступника доводилось при п’яти міських головах.
— Ви стали міським головою у складний, особливо для Нововолинська, час. Страйки, мітинги, пікети, висловлене недовір’я попередньому меру... Чи не було сумнівів, коли очолювали міську раду?
— На той момент, пригадую, депутати навіть приймали рішення приєднати Нововолинськ до Львівської області, настільки було все непросто. Сесії проходили у переповненому залі, з великими емоціями. Соціальна напруга була спричинена восьмимісячною затримкою з виплати пенсій і боргами перед бюджетниками. Працювати в таких умовах було неможливо. Я пропонував голові, аби весь виконком подав у відставку. Повноваження склав лише голова. Місто охоплювало безвладдя. Отоді частина депутатів запропонувала мені (я був першим заступником голови і секретарем ради) до кінця виборчого строку виконувати обов’язки голови. Хоча у місті поговорювали, що в даній ситуації на цю посаду розумний не піде, а дурному, вибачте, там ніби й робити нічого, я все ж погодився. По-перше, мені небайдужою була доля міста, і по-друге, я отримав запевнення, що мене підтримають депутати і обласна влада.
— Сьогодні ви маєте неабиякий авторитет серед мешканців міста і селища. Вас вдруге обрали міським головою.
— Мене тішить те, що ми перебороли кризу середини 90-их, коли Нововолинськ стояв перед небезпекою занепаду, як це сталося у шахтарських містечках сходу України. Більше того, тепер наше місто знають не лише як шахтарське. З нововолинською маркою у світ виходить багато товарів: меблі, взуття, велосипеди, парфумерія, продукти. Ми знаходимо інвесторів, місто впевнено дивиться у завтрашній день. Але великих підстав для самозаспокоєння нема. Роботи чимало, життя підкидає нові і нові проблеми. Але для мене головне те, що є довіра людей — вона й допомагає у всьому.
— Багато питань доводиться вирішувати у владних кабінетах області, столиці. Як почуваєтесь при цьому?
— Абсолютно незалежних людей, а тим більше — керівників – немає. Я не вважаю це гріхом, а готовий зняти шапку та тричі поклонитись кожному, від кого залежить доля міста, добробут його мешканців і перспектива розвитку.
— Що із задуманого вами збулося, за чим жалкуєте?
— Задоволений, що я досягнув певного рівня в кар’єрі, хоча не ставив це за самоціль. У нашому місті я є не останньою людиною — від моїх рішень залежить багато. Є довір’я і повага людей. Не нажив, правда, великих капіталів, не все гладко складалося і в особистому житті. Як і кожна людина, робив помилки. Але найголовніше, щоб кожен зробив життєвий звіт самому собі.
— У міського голови багато друзів?
— Один з моїх попередників на цій посаді після обрання головою сказав: “Я і не знав, що у мене так багато друзів”. Цей вислів мені запам’ятався. За роки роботи коло товаришів постійно збільшується, але справжніх друзів можна на пальцях порахувати.
— Вас вважають вимогливим і жорстким керівником. Чи ви згідні з такою оцінкою підлеглих?
— Я не прихильник жорстких методів роботи, але вимогливим повинен бути кожен керівник. Намагаюся ставити себе на місце людини, яка працює під моїм керівництвом.
— У кожної людини є дні, моменти, які є пам’ятними на все життя. Багато у вас таких?
— Достатньо, хоча виділити якийсь один непросто. Незабутнім залишився у мене такий спогад. Екзамен з фізики у восьмому класі. Я, маючи непогані знання, самовпевнено чекаю своєї черги відповідати і підказую іншим. Одному з екзаменаторів не сподобалась моя поведінка і він мені ставить трійку. У розпачі повертаюсь додому і отримую від батька... потиличник замість співчуття. Від незаслуженої образи не знав що робити, але в той момент тато, охолонувши, підійшов до мене і попросив пробачення. Це стало своєрідним уроком на все життя, а до батька, якого, на жаль, немає в живих, я пройнявся ще більшою повагою.
— Цікаво, а яке хобі у нововолинського мера?
— Часу вільного, аби віддатись улюбленій справі, постійно бракує. Бо нерідко і у вихідні буваю у відрядженнях. Задоволення приносить збирання грибів, праця на дачній ділянці, полювання і рибалка. Хоча не завжди є багаті трофеї, але спілкування з природою та друзями цілком їх заміняє.
Інтерв’ю вела Алла ЛІСОВА.