Обличчя сімдесятилітньої жительки Заболоття Ніни Макарівни Голюк на диво моложаве. Вочевидь, сльози, які рідко висихали на її очах, вимили й розгладили зморшки...
У 38 РОКІВ ЛИШИЛАСЯ ВДОВОЮ Обличчя сімдесятилітньої жительки Заболоття Ніни Макарівни Голюк на диво моложаве. Вочевидь, сльози, які рідко висихали на її очах, вимили й розгладили зморшки. Щоправда, останнім часом вона вже плаче менше. Каже, що нема вже сліз, лишився німий крик і гострий біль, що ніяк не вщухає. Воно й не дивно. Хтозна, скільки часу потрібно, щоб рани на материнському серці, яка поховала двох синів, зарубцювались? А коли на очах підростають діти-сироти, яких треба ставити на ноги і виводити в люди, забути пережите неможливо. Кажуть, життя - смугасте, як зебра. Світлу смугу змінює темна і навпаки. Але доля для Ніни Макарівни розщедрилась переважно на темні кольори. Батько її, корінний заболоттівчанин, ще на початку 30-х років разом з братом подався на заробітки на Хмельниччину. Так і осів у Шепетівці. Одружився і подарував життя трьом донькам. Однією з них і була Ніна. Закінчила Хмельницький культосвітній технікум. Влаштувалася на роботу в бібліотеці. От тільки недовго там працювала, бо чоловік був надто ревнивим. Щоб не давати приводу для сварок, Ніна залишила улюблену роботу й влаштувалась у колгоспі. Підростали двоє синів і донька. Молодість проходила у важкій праці і буденних клопотах. Вперше чорне горе постукало в оселю Голюків зовсім несподівано. Нещасний випадок на виробництві трагічно обірвав життя господаря дому. У тридцять вісім років Ніна Макарівна покрила голову чорною вдовиною хусткою. Плакала, пригортала дітей. Як жити далі одній, на чужині? На Різдвяні свята приїхав до Ніни двоюрідний брат Василь Березюк із Заболоття. Подивився на хатні стіни, що від холоду покрились памороззю, і сказав: — Переїжджай до Заболоття, до родини. Хоч дровами тобі допоможу. ЗАБОЛОТТЯ ВИДАЛОСЬ РАЄМ — Мені здалося, що світ розвиднівся, коли приїхала до селища, — розповідає жінка. – Влаштувалась працювати на овочесушильний завод. Яке то було задоволення — мати визначені робочі години! Скільки часу вільного з’явилось! То, мабуть, і справді був найщасливіший період у житті Ніни Макарівни. Хоч і жила без чоловіка, та одинокою, покинутою не почувалася, бо поруч були добрі люди. Рік за роком підростали діти — матері поміч і розрада. Старшому Володі весілля справила. Донька Галя, здобувши медичну освіту, заміж вийшла. Лише Микола — мовчазний, спокійний, трішки замкнутий — парубкував. Іноді, коли із Сокаля до батьків у Заболоття приїжджала племінниця Ніни Макарівни, Микола ходив до неї в гості. Аж потім довідалась жінка, що племінниця не раз привозила із собою подругу Любу із Червонограда, яка й припала Миколі до душі. Згодом Люба почала з’являтись і в домі Голюків. Хтозна, скільки часу могли б тривати такі взаємини, якби одного разу Ніна Макарівна, якій уже доводилося спростовувати чутки, що повзли селищем, не сказала: — Хочеш, сину, — одружуйся, а як ні — не мороч дівчині голову. Микола зреагував на зауваження матері. Яка ж то гарна пара була: Люба — розкішна і випещена краля й вродливий і статний Микола! У селищі заздрісники попочесали язики. Молодята жили з матір’ю. Хату разом будували. Люба у споживчому товаристві працювала, Микола — у Бресті. Здавалося б, радіти треба, але чомусь у Ніни Макарівни невістка викликала пересторогу. Надто вже вона була сучасна, розкомплексована. Думала, може, материнські ревнощі спокою не дають. БІДА ОДНА НЕХОДИТЬ Коли Ніні Макарівні сповістили про смерть старшого сина Володимира, думала, що не переживе. У голові ніяк не вкладалося: чому молодий, на вигляд здоровий Володя ліг спати і не прокинувся? Відтоді увесь світ, здавалося, потьмянів. А тут іще чорна кішка пробігла між Миколою та Любою. Дедалі частіше «добрі» люди вносили у вуха Ніні Макарівні, що Люба гуляє. Не стримувало молоду жінку й те, що у неї підростало четверо дітей. Берегла мати сина від тих пересудів, заступалась за невісткою у надії, що все ще налагодиться. Микола в’янув на очах, байдужів до світу. Почали надокучати хвороби. Врешті сталось те, чого усі так боялися, — Люба подала на розлучення. – Вони не з’ясовували стосунки, — пригадує Ніна Макарівна, — розійшлися тихо і мирно. Невістка пішла, залишивши чотирьох дітей. Потім подала на чоловіка заяву до суду, мовляв, нехай сплачує аліменти на дітей... яких сам і виховує. – Коли ми прийшли на розподіл майна, — розповідає секретар селищної ради Тетяна Шевчук, — застали жалюгідну картину. Люба забирала усе, що хотіла. Чоловік не перечив, тільки скрушно хитав головою. Була у господарстві корівчина з малим телям. Домовилися, що корову Люба забере, як підросте теля. Не минуло й двох днів, як вправна невістка серед ночі вивела худобину з хліва і продала, залишивши власних дітей без молока. Виснажений хворобами і до краю підкошений житейськими проблемами, Микола потрапив до лікарні. Через два тижні його не стало. І якби не онуки, мабуть, збожеволіла б. Трималася, бо знала, що, окрім неї, ніхто дітей не догляне. Рідна мати не придумала нічого іншого, як зібрати необхідні папери, щоб отримувати пенсію по втраті годувальника й забирати собі гроші. Чимало зусиль доклали працівники селищної ради, щоб встановити справедливість. ВІРА ЛЮДЕЙ НЕ ЗГОРІЛА В ПОЛУМ’Ї Може, й стишився б якось біль на серці Ніни Голюк, якби не нове випробування, яке спіткало літню жінку. — Минулоріч, 14 січня, на Василя, прийшла я з всеношного богослужіння, — розповідає Ніна Макарівна. — Дмитро ще спав. Ольга у подруги була. Думаю, піду до сусідки посиджу. Балакаємо з нею у хаті. Чую, тріщить щось на вулиці. Вийшли — я обімліла. Дах мого будинку охопило полум’ям. Не тямила, що робити?! Пожежу помітили прикордонники, усі, хто був на залізничній станції, кинулись гасити, викликали пожежні машини. Скільки усе це тривало — жінка не пам’ятає. Завдяки людям вдалось деякі меблі врятувати, якусь одежину. За лічені години від добротного будинку залишились обвуглені стіни. Від тріскучих зимових морозів Голюки ховались у літній кухні. На біду відгукнулись односельці. Кожен приносив, що міг. Добровольці ходили вулицями й збирали гроші на будівництво. Ніхто не смів відмовити. Так і назбирали на будматеріали. Дах “подарували” місцеві підприємці, які купили шифер. Ніна Макарівна давно перебуває на заслуженому відпочинку. На пенсію пішла з того ж таки овочесушильного заводу. Потім працювала у Бресті. Ще й тепер тримає велике господарство, бо є для кого трудитись. Онуків ще й поодружувати і заміж віддати треба. — Невже за стільки років ви не зустріли чоловіка, який би міг стати опорою? — запитую у Ніни Макарівни. — Чого ж ні. Був колись один. Три роки прожили. Видався мені хорошою людиною. Та одного разу сказав: «От якби твої діти, Галя з Володею, на квартиру десь пішли, ми з тобою знаєш, як зажили б». Коли повернувся з роботи, на нього вже чекали спаковані валізи. Виставила його, не потрібен мені був той, хто на дітей моїх вовком дивився. Кажуть, Бог не дає людині важчого хреста, ніж вона може підняти. І Ніна Макарівна не зламалась, витримала, вижила. Так хочеться, щоб хоч наприкінці життя доля змилувалась над нею і подарувала спокій душі. Олена ДУДКЕВИЧ. смт Заболоття, Ратнівський район.
