А ДОКУМЕНТ НАПИСАЛИ ТАК, ЩОБ НІХТО НІЧОГО НЕ ЗРОЗУМІВ...

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА


…ДИСКУСІЄЮ ПРО ОБЛИВАННЯ ВОДОЮ, КОЛИ КРАЇНА ВМИВАЄТЬСЯ КРОВ’Ю
Заздрю тим, хто живе недалеко від місця роботи і може не користуватися громадським транспортом. У них більше шансів стати до праці в доброму гуморі. І справа не в тому, що хтось тобі наступить на ногу. На такі дрібниці ми давно вже звикли не звертати уваги. Найбільше «дістає» нервова, наелектризована атмосфера, дискусії між пасажирами, які переростають у сварки. Теми, що стають яблуком розбрату, можуть бути різними: політика, пенсії, ціни, влада, мода… Учора в тролейбусі сперечалися про нову форму збору коштів на благодійні потреби — з обливанням водою.
— Виллєш на себе відро — даєш сто гривень. А як не хочеш — давай двісті. І не бідні ж люди, а роздягаються, виходять на «публіку», хоч є там такі, які й по 100 тисяч могли б дати…
— Якщо серед зими обливаються, значить, здорові. Нехай військкомати дають повістку кожному. А то роблять комедію: вгодовані начальники водою обливаються перед фотографами. А наші діти на війні кров’ю вмиваються! — переходить на крик жінка.
— Чи вам воно заважає? І в Європі такі флешмоби проводять, і в них беруть участь дуже відомі люди. «Jce bucket challeng» підтримав Білл Гейтс, знамениті актори. Я теж обливався, — стає на захист модного віяння якийсь хлопчина, з вигляду старшокласник.
Суперечка загострюється, на порожньому місці виникає «конфлікт поколінь». Єдине радує — скоро моя зупинка.
Виходжу й дорогою до редакції обмірковую задану тему. Кожен має право на свою думку. Лідер «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук вважає, що робити шоу із благодійності не варто, а дружина Президента Марина Порошенко — обливалася, щоправда, влітку. Я, напевне, відмовилася б від виклику на крижану «дуель»: і холоду боюся, і думаю, що пожертви не обов’язково робити привселюдно. Як сказано в Євангелії: «Не сурми перед себе…».
Але водночас я впевнена, що подібні акції переважна більшість людей підтримує з щирих, добрих спонукань. Кожен із нас сьогодні живе з почуттям провини перед хлопцями, які воюють на Сході України. Ми сиділи за святковими столами, а вони — мерзли в окопах. Ми влаштовуємо ювілеї, іменини, весілля, а їх привозять у трунах. Здригається серце від повідомлень про нових загиблих і поранених. І докори сумління не дають спокійно спати. А вилите на голову відро води хоч трохи заспокоює: і я на щось здатний.
Найбільш совісні й активні з–поміж нас стають волонтерами, збирають і возять допомогу військовим. Інші обирають менш клопітні форми вияву своєї позиції, як–от подібні акції. Головне, щоб усі ми були єдині в прагненнях і помислах, готові на справжні вчинки.

…БОЛЮЧИМИ ГРИМАСАМИ МОБІЛІЗАЦІЇ
У середу з телевізійних новин раптом довідалася, що жителі Західної України — «боязливі шавки». Таку характеристику на своїй сторінці у Фейсбуку дав нам радник Президента Юрій Бірюков, аналізуючи виконання плану четвертої хвилі мобілізації. Різкі висловлювання були пов’язані з проблемами набору до війська. Цитувати їх не хочеться, адже й сам Бірюков швидко видалив свої необдумані й несправедливі, огульні звинувачення. Бо за такі випади варто притягувати до відповідальності.
Надмірну емоційність радника глави держави пояснюють його великим вболіванням за нашу армію: чоловік створив групу волонтерів, яка дбає про забезпечення українського війська в ході війни, був на Майдані, багато робить для зміцнення обороноздатності держави. Нехай так. Нехай йому, уродженцю Миколаївської області, через якісь ментальні відмінності ми видаємося «не такими». Зрештою, у нас про східняків теж кажуть різне. Але радник Президента не має права керуватися емоціями, мусить бути більш зваженим і мудрим в оцінках.
Реакція на слова Бірюкова в соціальних мережах була дуже бурхливою. Конкретними даними підтверджено, що Західна Україна принесла більше жертв на алтар свободи порівняно з іншими регіонами. З’явилася таблиця процентного співвідношення загиблих воїнів до кількості жителів кожної області. На Волині цей показник один із найвищих. І приклади героїзму наших хлопців відомі всім, сотні їх і сьогодні на передовій. Тому й висловлюють обурення представники громадських організацій, жителі області.
З Волині зараз мають набрати до війська 2000 осіб. Представники військкоматів скаржаться, що зіткнулися з труднощами. Але хто в цьому винен? Згадаймо, як військові комісари, коли їх поставили перед необхідністю змінити насиджені крісла у затишних кабінетах на холодні бліндажі під обстрілами, раптово «похворіли» й стали непридатними до служби. Згадаймо про хабарників у погонах, які самі й «відмазували» призовників.
Від багатьох бійців добровольчих батальйонів доводилося чути, що їх — професійних військових — до армії не хотіли брати. Офіцерам, які виявляють бажання захищати Україну, відмовляють, бо їм за інструкціями не можна служити в якості солдатів і сержантів, а офіцерські посади відповідного рангу зайняті. Некомпетентність, непрофесійність багатьох керівників військового відомства теж очевидна.
Лише в останні дні на державному рівні заговорили про матеріальні стимули для учасників бойових дій. До речі, митарства з оформленням такого статусу довелося пройти не одному бійцю. І рідним загиблих добитися обіцяної підтримки не завжди вдається.
Люди справедливо обурюються, що нема у війську синів високопосадовців, народних депутатів. Що тільки тепер наші «верхи» узріли, хто є агресором для України, і що деякі волинські наші обранці досі цього не визнають. В олігархів — свої інтереси, їхній патріотизм вимірюється грошима. А з сільських дядьків легше спитати: не хочеш до війська — підеш до тюрми.
— Тут не в боягузтві справа. Люди не знають, як висловити свій протест проти неправди, і зопалу «налітають» на представників влади, — розповідав знайомий сільський голова з Рожищенського району.
Тим не менш, усім зрозуміло, що при правильно організованих підходах до проведення мобілізації в Україні знайдеться достатня кількість свідомих патріотів, готових захищати Батьківщину. Таких є багато. І це щоденно доводять наші земляки–герої.

…НОВИМИ ОБІЦЯНКАМИ І СТАРИМИ ПОМИЛКАМИ В РЕФОРМУВАННІ МЕДИЦИНИ
— Бачила відео, як лікар Комаровський «відчитав» міністра охорони здоров’я? — перепитували мене колеги, коментуючи це своєрідне інтерв’ю і підкидаючи свої «перчинки» з приводу злободенної теми. Як не дивно, більший резонанс ця телепрограма викликала у журналістів, аніж серед лікарів. У медичних колах ні оптимізму, ні якихось критичних зауважень з приводу нової стратегії реформування галузі, запропонованої черговим міністром, не спостерігається.
Не можна не погодитися із знаменитим телевізійним педіатром, що фінансування медицини в Україні нечесне, непрозоре. Що ситуація з вакцинацією — катастрофічна і це має стати предметом розгляду в Раді Нацбезпеки. Що проект побудови нової системи охорони здоров’я, розміщений на сайті міністерства, поданий недолуго і потребує «перекладу» із чиновницького «сленгу» на звичайну людську мову. «Прочитав його 8 разів. Повірте, я не найдурніший чоловік, але документ написаний так, щоб його ніхто не зрозумів», — нарікав Євген Комаровський на хронічну хворобу наших чиновників.
Розібратися у нововведеннях, запропонованих екс–головою міністерства охорони здоров’я Грузії, а тепер новим очільником медичної галузі України Олександром Квіташвілі, справді непросто. І намагання донести цю інформацію до людей теж не відчувається. Новий міністр робить ті ж помилки, що і його попередники. З розрізнених коментарів, виступів важко скласти цілісне уявлення, яких змін очікувати у цій важливій для кожного сфері.
Флагманом реформування охорони здоров’я має стати Київ, де до кінця цього року хочуть запровадити страхову медицину. Обіцяють надати фінансову й адміністративну автономію лікувальним закладам, запровадити механізми професійної відповідальності медичних працівників. При цьому буде легалізовано «гонорари» лікарям, які вважатимуться не хабарами, а заслуженою винагородою. У селах сімейні лікарі зможуть працювати на засадах підприємництва.
«Ми не боремося з лікарями — це ті люди, які мають першими відчути позитив реформ і які повинні більше заробляти», — наголошує Квіташвілі.
А коли відчують позитив пацієнти? Чи можемо розраховувати на гарантований мінімум кваліфікованої допомоги, якщо в гаманці порожньо? Реформи, не підкріплені належним фінансуванням, навряд чи принесуть поліпшення медичного обслуговування людей. У середині лютого на розгляд до Верховної Ради подадуть перший пакет законопроектів про зміни в системі охорони здоров’я. Можливо, тоді зможемо чіткіше уявити, що нас чекає.
Люди ж сподіваються на зниження корупції в міністерстві, на припинення величезних зловживань при закупівлі ліків. Торік через це «горіли синім полум’ям» державні програми забезпечення хворих необхідними медикаментами. Та й на регіональному рівні у 2014 році лише 63 відсотки всіх тендерів у галузі медицини відбулися з першого разу. Тож міняти порядки в охороні здоров’я потрібно. І хочеться сподіватись, що ці зміни будуть на краще.

…НЕЗНИЩЕННІСТЮ ВІРИ В ДОБРО
Біля віконечка каси у відділенні Ощадбанку, де беруть плату за комунальні послуги, стара бабуся затримує чергу — бракує грошей, тож просить взяти «за все потрошку, щоб газ і світло не відрізали». Я її знаю, місяць тому вона приходила до редакції, запитувала, як передати 100 гривень хворому на рак хлопчику, про якого прочитала в газеті.
Маленький сюжет із калейдоскопу щоденних подій і вражень. Ми нарікаємо на скруту і безвихідь, та світлих і добрих моментів в житті все ж багато.
Ось зателефонувала з Німеччини героїня однієї з публікацій — Інна Шольц. Колишня лучанка, живучи у благополучній країні, переймається за маленьких волинян, хворих на муковісцидоз, намагається достукатися до міжнародних організацій, щоб вони взяли під опіку українських дітей з цією серйозною системною недугою.
А вчора сусідський Іванко похвалився, що наколядовані гроші «віддав на АТО».
Зачепилося серце за цитату з «Щоденника молодої дівчини» Анни Франк. Юна єврейка писала його, переховуючись від гітлерівців, перед тим, як загинула в таборі Освенцим. «Важко жити у ці часи: ідеали, мрії і заповітні надії піднімаються всередині кожного, аби бути придушеними похмурою дійсністю. Це дивно, що я не відмовилася від всіх моїх ідеалів, хоч вони здаються абсурдними і непрактичними. Та все ж я чіпляюсь за них, бо все ще вірю, незважаючи ні на що: люди насправді добрі у душі». Краще й не скажеш.