Цвяшком застрягло в свідомості й не відпускає записане російськими літерами українське слово: «инши». Натрапила на нього в публікації російського поета Ігоря Іртеньєва, у назву якої винесено не зовсім риторичне запитання: «Как мы будем жить после всего, что натворили в Украине?»...
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження газети «Волинь-нова»
Цвяшком застрягло в свідомості й не відпускає записане російськими літерами українське слово: «инши». Натрапила на нього в публікації російського поета Ігоря Іртеньєва, у назву якої винесено не зовсім риторичне запитання: «Как мы будем жить после всего, что натворили в Украине?». Саме на нього автор дошукується відповіді й дає своє пояснення, чим же ми, українці, інші. Якщо коротко, то ось вона: «Ненависть к украинской свободе привела нас к этому позору»
І сьогодні, через рік після найтрагічніших подій у центрі Києва, мислячі росіяни заздрять нашому Майдану. Але не тішмося. Свою свободу ми ще тільки виборюємо. Ціною неймовірних жертв, замішаних на крові й материнських сльозах. І на цьому, найсвятішому й найвразливішому, намагається зіграти якийсь Антон Гришанков із далекої Чити, виготовивши і виклавши у соціальних мережах відеоролик для... українських призовників, аби зірвати мобілізацію до війська. Мовляв, чи варто йти на смерть? А на підтвердження — ось такі кадри: могила із велетенським вінком, рясно задекорованим синьо-жовтими квітами, а далі — глибока траншея із рядом домовин, які у темряві загортає бульдозер. Саме так, вважає автор, в Україні хоронять загиблих воїнів... Десь ми нещодавно такі кадри бачили. Тільки акценти — із точністю до навпаки. І вже навіть не хочеться запитувати: чому чоловік, до речі, з вигляду також спроможний тримати зброю, звертається в своєму відеоролику не до співвітчизників, яких уже сотні загребли у безіменних могилах, а до українців? Це що, ми вторглися в Росію? Ми анексували шмат російської території й погрожуємо цілісності країни? Чи, може, ми заслали своїх «зелених чоловічків» у Ростовську область і проголосили там незалежну республіку?! Це ми вимагаємо визнати українську мову державною в Росії й змінити російську конституцію? Чи не занадто навіть із виграшної позиції «старшого брата», з якою багатьом росіянам так не хочеться прощатися? Втім, усе чутніше лунають й інші голоси. Ще з літа воює у складі українського добровольчого батальйону колишній офіцер Російської федеральної служби розвідки Ілля Богданов. Ставлення до нього зі зрозумілих причин різне. Але до думок варто прислухатись. Зізнавшись в одному з інтерв’ю, що мама, яка живе у Владивостоку, вважає його зрадником, який «опозорил всю семью», він стверджує: «Украинцев рисуют карателями... Они намного адекватнее, намного добрее, нет тяги к жестокости — то, что есть у русских». І продовжує, що у Путіна танків багато, а політична ситуація значно гірша. Відволікти увагу від України пропонує бунтами у різних куточках Росії. До бунтів, здається, ще далеко. А ось окремі голоси уже починають лунати з усе більшою силою. Серед них — неповторний голос російського поета єврейського походження Ігоря Губермана, автора знаменитих «гариків», коротких віршованих рядків на злобу дня. Визначивши Росію як «явище талантів, рабів і вбивць», він із гіркотою сказав: «За Ізраїль відчуваю страх і гордість, за Росію я відчуваю біль і сором». Але Ігорю Губерману пощастило. У нього — дві батьківщини і він може собі дозволити констатувати: «Россию увидав на расстоянии, грустить перестаешь о расставании». А у нас Україна одна. І нині від нас залежить, що будемо відчувати за неї ми і наші нащадки: страх і гордість чи біль і сором? Бо якщо волелюбність — доконана риса української ментальності, то вона обов’язково проявлятиметься і в наступних поколіннях. За умови, звісно, якщо ми нині не доведемо розпочате до логічного завершення і не здобудемо Україні справжню незалежність, котра, мусимо собі затвердити, як «Отче наш», нам не дістанеться раз і назавжди, хоча б і ціною величезних, болючих жертв. Її постійно доведеться відстоювати, оберігати й утверджувати, бо ми приречені сусідити з Росією, а їй ніколи не перестане муляти те, що ми — «инши». У великому і в малому. Оте «мале» пригадалося бородатим анекдотом, почутим у Саратовській області ще у ті часи, коли доводилося багато мандрувати. На запитання, чому в нього біля хати посаджені лише берізки і ялини, а не вишні та яблуні, чоловік відповідає: «А у нас они не растут». «У сусіда ж ростуть», — дивується співрозмовник. «Дак он же хохол!» — лунає у відповідь. Ні, я не про те, що «інші» — означає кращі чи гірші. У кожного народу є свої генії й злодії, це неминуче, як наше сусідство з Росією. Я про те, що навіть коли половина України візьме до рук зброю, ми все одно й цієї весни будемо садити біля своїх осель вишні та яблуні. А на дорогих серцю могилах — червону калину. І Україна житиме.
