ПРОБАЧ, ЩО ЛЮБОВ РОЗІРВАЛА МЕНІ СЕРЦЕ, І Я ОБРАВ ЇЇ…

Перша барикада ще палала. Рукопашний бій видихнувся, і тепер на тлі полум’я ланцюгом стояли чорні постаті. Вони чітко вирізнялися на багряному тлі, наче привиди. Мені навіть здалося, що це не спецназ, а темні демони з мечами і крилдами, ладні повсюди посіяти смерть… І саме тієї миті… перед чорними шеренгами зринула ще одна постать. Вогонь і дим мене засліплювали, але я впізнав знайоме сіре пальто. Невже це баба Люба?

Марко РУДНЕВИЧ, уривок з повісті «Я з Небесної сотні» (видавництво «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА»)

...Вона стояла перед шеренгою зі своїм кошиком в руках. З тим самим, в якому носила нам пиріжки. Я завмер і чекав, що буде далі, та, певно, всі чекали. І тут вона як завила! Немов сирена, чесне слово. Я й думати не міг, що в неї може бути такий пронизливий голос.
— Синочки! Що ж ви робите, синочки? Схаменіться!!! Проти кого ідете?
Навіть не знаю, на кого були схожі ці привиди, але не на синочків, це точно. На синочків вони ніяк не тягнули. Безмовні, безликі й страхітливі у світлі розбурханого полум’я, вони стояли чорною з металом стіною. Та які вони вам, бабусю, синочки? Подивіться на них! До кого це ви надумали звертатись? Ох Боже ж ти мій… Швиденько чухрайте звідси, поки не пізно!…
Раптом щось ляснуло. Ніби луснула кулька. Баба Люба присіла, наче хотіла щось підібрати з землі, а потім раптом упала. Кошик відкотився вбік…
… У чому вона носитиме нам пиріжки? Отже треба її негайно витягти, і кошик теж треба знайти. Я скочив і одним махом перелетів через барикаду. Що там до неї бігти?… Встиг пробігти лише кілька кроків… аж тут бджола вп’ялася мені в шию. Я схопився за неї рукою, але спіймав не бджолу, а щось липке і мокре. Воно розтерлося по шиї, й мені раптово дуже захотілося спати. Я подумав: а чом би не лягти на хвильку?… Ці останні дні на Майдані видалися такими довгими, я й справді жахливо втомився.
Але потім задзвонив телефон…
— Макс, ти де?! Що там у тебе діється? Боже мій, Максику, милий, ну відповідай!
… Я казав, що я тут, на цьому Майдані, що баба Люба загубила свої пиріжки. Я йшов, щоб витягти її, але бджола вжалила мене в шию.
Насправді Іванка, ясна річ, не чула мене, бо все це я казав не вголос, а ніби всередині себе…
Я лежав на бруківці і все думав про наше майбутнє життя з Іванкою. А потім настала темрява.
… Тепер нас називають Небесною сотнею. Людям подобаються яскраві назви, і я їм за це не докоряю. Річ, звісно, аж ніяк не в назві, а в усіх тих, хто був тоді поруч зі мною. Тих, що назавжди лишилися на Майдані.
Мені трохи шкода, що все вийшло не так, як я собі уявляв. Але якби в мене був вибір, не змінив би жодної секунди. За останні дні я прожив ніби не одне, а десять життів, бо зрозумів, що означає любити по–справжньому.
Ох, моя рідна, найбільше, звісно, я завинив перед тобою! Наобіцяв сім мішків горішків, а свого слова, гад, не дотримав… Пробач, що покинув тебе і віддав перевагу іншій. Пробач, що любов розірвала мені серце, і я обрав її, цю вічну юну красуню з таким щемким ім’ям — Україна.
Уся Небесна сотня обрала Україну.
Ми всі назавжди лишилися на зимовій бруківці, щоб для неї настала нова весна.
А тобі, моя дівчинко, я скажу так. Не смій сумувати. Живи, радій, а вже ми з хлопцями за всім згори наглядатимемо.