йшла незряча подружня пара – Наталія та Іван Заячківські з Луцька
ХЛОПЧИК ІЗ ДЗВОНИКОМ НА ШИЇ… Ще кілька секунд тому ти, нічого не підозрюючи, як і кожен, посміхався, побачивши цього малюка із дзвіночком на шиї. Але після слів: “Ромчику, не біжи так далеко!” – повертаєшся на голос і розумієш, що дзвіночок на шиї – це не просто іграшка. За кілька метрів стояв чоловік і зосереджено дивився в одну точку. Але коли на його поклик “Ромчику!”, малюк завертав ближче і дзеленчання дзвіночка наближалося, чоловік посміхався. Це була навіть не посмішка – сама любов! У руках чоловік тримав паличку для сліпих… Наступної миті малюк підбігає до нас. Дитяча – найщиріша у світі – посмішка враз виводить із миттєвого заціпеніння – як же такому чуду не посміхнутись у відповідь! …Через хвилин п’ять після знайомства Ромчик уже діставав удома зі свого ящика і дарував нам свої іграшки. Усі, які мав. – Не кожна дитина так легко поділиться своїми іграшками, – зауважуємо. – А він у нас не скупий, – посміхаючись, гладить сина по голові Наталія. – Більше того, наш Романчик, перед тим, як лягати спати, вже сам знає, що треба позбирати усі іграшки, бо тато і мама нічого не бачать і їм важко. А коли дуже хоче гуляти, несе і дає нам цей дзвіночок. – Раніше, коли Ромчик ще тільки вчився ходити, то ми гуляли з ним за ручку, – каже Іван. – Тепер йому скоро буде два рочки, він вже хоче всюди бігати, і щоб вслідкувати за ним, ми з Наталкою знайшли вихід – почепили синочку на шию дзвінок.
УДВОХ ТЯЖКУ ДОЛЮ НЕСТИ ЛЕГШЕ “Твоїми очима мають стати вуха, і голова, і ноги, і руки”. Ці слова з кожним прожитим днем все частіше повторювали як Наталці, так й Івану. Повторювали як Наталка, так й Іван. Не просто повторювали, а працювали до мозолів, щоб навчитись виконувати найнеобхіднішу роботу, як кажуть у здорових, – із заплющеними очима. І якщо дівчині поганий зір передався спадково – батько був інвалідом по зору, то Іван почав сліпнути несподівано і поступово. Він ще міг розрізнити риси обличчя Наталки, коли вони ставали на “рушничок щастя”. Наталка-наречена на той час вже нічого не бачила... Доля звела їх (Наталка родом з Ковельського району, Іван – з Івано-Франківщини) у Львівській спеціалізованій школі для незрячих дітей. Із сьомого класу – однокласники. Після десятого – одне ціле. Зрозуміли, що якщо роз’їдуться по домівках – випускники ж, – то більше не зустрінуться. А на той час вони вже ділили цей світ на двох. Світ, який Наталка бачила очима Івана, теплом Івана, хоча ніколи так і не побачила, як виглядає її Іван. Заплакали від щастя, коли почули благословення батьків: “Дітки, удвох тяжку долю нести легше, ніж одному.” – З дитинства у пам’яті закарбувалося, як виглядають тато, мама, дідусь, бабуся, – каже Наталія. – А от як виглядає Ромчик, мусимо розпитувати у батьків. Вони нам розказують, якими рисами він схожий на тата, якими – на маму. І так ми у своїй уяві малюємо, яким є наш син.
ВАЖКА ДОРОГА ДО МЕТИ Їх відмовляли. Їх підтримували. З того і з того боку це було щиро. Їм шептались услід. Разом з ними не стримували сліз. Це було в той момент, коли Наталка завагітніла. – За роки роботи я бачила багато, – каже Людмила Прохорук, гінеколог Луцької міської госпрозрахункової поліклініки, де лікувалась Наталія. – Але таку волю і націленість на мету, як у Наталії та Івана, повірте, зустрінеш не часто. І я, і вся наша клініка були просто щасливі, коли Наталя таки завагітніла. Бог зглянувся над ними. До свого батьківства вони йшли довгих десять років. Стан здоров’я Наталії не дозволяв народити. Але про дитину вони мріяли весь час. І так само весь час наполегливо, вперто, затято лікувались. Відкладали буквально по копійчині зі своїх скромних пенсій. Треба було часто їздити в поліклініку, і щоб весь час не шукати поводиря, Наталія та Іван, двоє сліпих людей, самотужки навчились добиратись туди. А сповивати в пелюшки вони вже давно вміли – за ці роки Наталія та Іван доглянули не одного свого племінника чи похресника. …4 вересня 2001 року Іван просив продавця квітів вибрати йому найкращі квіти. Для дружини, у день народження їхнього сина.
РОМЧИК – УЖЕ ПОМІЧНИК Лікарі давали лише 30 відсотків, що поганий зір не передасться спадково. На жаль, Романчик не потрапив у ці 30 відсотків, і має зараз певні проблеми із зором. Однак навіть у своїх неповних два рочки він вже намагається допомагати своїм абсолютно незрячим батькам. – Наш Ромчик уже може завести за руку маму чи тата у магазин “за хлібчиком, до тьоті, яка продає молочко”, – каже Наталія. – Обов’язково постукає долонею по стільчику, коли хтось з нас хоче присісти. – А ще він любить з татом і мамою почитати книжки, – долучається до нашої розмови хресна мама Ромчика Надія Фіщук, яка живе поряд і є першою помічницею Заячківських. – Як? – дивуємось ми. Виявляється, Наталія з Іваном знайшли цікавий вихід. У куточку на сторінках звичайної дитячої книжечки за допомогою когось із зрячих вони наклеюють літери по Брайлю: “в” означає “вовк”, “з” – “зайчик”, “л” – “лисичка” . “Ось подивись – це зайчик-побігайчик”, – вчить мама свого сина, показуючи на малюнок, якого сама не бачить… Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
