«ВІДДАЙТЕ СИНА ХОЧ У ДОМОВИНІ!..»

Молить представників влади, стукає у двері чиновницьких кабінетів жителька села Підгайці Луцького району Людмила Федорівна Столярчук (на фото). Ніхто поки що не може допомогти їй. Бо бійця, якого оплакує згорьована мати, уже… поховала родина з Вінниччини...


Галина СВІТЛІКОВСЬКА

28 СЕРПНЯ ПОДЗВОНИВ З-ПІД ІЛОВАЙСЬКА — ПОПРОЩАТИСЯ
До редакції Людмила Федорівна прийшла з великою папкою зібраних довідок. «Рядовий міліції Мирослав Станіславович Столярчук перебував на посаді міліціонера взводу № 1 патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» УМВС України у Волинській області, в органах внутрішніх справ з 4 липня 2014 року. З 13 серпня 2014 року в складі підрозділу перебував у відрядженні на території Донецької області в зоні АТО», — підтверджує факт участі чоловіка у бойових діях на Сході начальник УМВС Петро Шпига, до якого в першу чергу звернулася мати.
— Мирослав торік був на Майдані в Києві. Він усім серцем любив Україну, збирав книги про її історію. Задовго до початку війни казав мені, що Росія її розпочне. І коли це сталося, син не зміг залишатися вдома. Я була в Польщі на заробітках, коли він зателефонував, сказав, що влаштувався в міліцію. Спочатку не могла зрозуміти, чому Мирослав так вирішив. А 13 серпня прийшло від нього sms-повідомлення: «Мамо, я їду на Схід», — починає розповідь жінка, і голос її тремтить, зривається.
Згадує, яким добрим був Мирослав сином, батьком, братом. Сам закінчив школу із золотою медаллю, і старшу донечку Христинку заохочував до книг, до історії, брав із собою в поїздки пам’ятними місцями України. Досконало знав Біблію, і жив з Богом у серці. Тому і пішов добровольцем. Сумління не дозволило сидіти вдома, поки інші гинуть. І коли стривожена мати почала вмовляти, щоб подумав про дітей, бо ж молодшенькій дочці всього три роки, Мирослав із притиском сказав: «А хто, як не я?».
— 28 серпня син подзвонив своїй дружині з того пекла під Іловайськом. Не приховував, що там відбувається, попрощався: «Я вас усіх люблю. Тільки мамі не кажіть, щоб не плакала». То був його останній дзвінок, — замовкає Людмила Федорівна, її душать сльози.
Тривалий час рідних не полишала надія, що Мирослав вижив, потрапив у полон. Його прізвище волонтери внесли в списки полонених, по крупинці збирали інформацію, де міг знаходитися боєць. Зустрічалася з хлопцями, які вціліли після іловайського котла, і Людмила Федорівна, розпитувала, чи, бува, не пересікалися вони з її сином, позивний якого Мирон.
— Казали, що Мирослав не хотів здавати зброю, коли мали виходити з оточення так званим коридором. Їх посадили в автобус, в який влучив снаряд. Шестеро чоловік загинуло на місці, серед них був і мій син…

НЕВЖЕ РЕЗУЛЬТАТИ ГЕНЕТИЧНИХ ЕКСПЕРТИЗ — НЕ ДОКАЗ?
Людмила Федорівна не пропустила жодного похорону, коли у Свято–Троїцькому соборі в Луцьку відспівували полеглих у зоні АТО героїв. Разом із почорнілими від горя матерями оплакувала їхніх синів. А душу розривав біль, бо в самої й досі нема змоги принести квіти до рідної могили, припасти до неї, засвітити лампадку, сказати: «Прости, Мірчику».
У тому, що на одній з фотографій, зроблених у Запорізькому морзі й викладених в інтернеті волонтерами, були речі Мирослава, жінка не сумнівається. Каже, і молодший син Тарас, і невістка впізнали срібний медальйон, на якому був зображений тризуб. І коли у грудні з Волині рідні загиблих бійців роти міліції особливого призначення «Світязь» їхали до Запоріжжя, щоб забрати їхні тіла, то в дорогу вирушила і дружина Мирослава Столярчука. Загиблі ще 1 вересня були поховані як невідомі воїни у Запоріжжі. Олександра Сивого, Сергія Помінкевича, Віктора Шолуху, Олександра Сацюка, Максима Ляшука тоді привезли в цинкових трунах додому, на рідну Волинь. А Столярчуків ошелешили заявою, що тіло, яке, на думку родини належало Мирославу, вже віддали людям із Вінниччини.
— І внучка Христинка, і я здавали зразки епітелію на генетичну експертизу. У мене на руках обидва висновки фахівців Державного науково–дослідного експертно–криміналістичного центру МВС України. Тут чорним по білому написано: ймовірність того, що Христина є донькою, а я — матір’ю загиблого (біологічний зразок тіла № 3201) становить 99,9 відсотка, — показує Людмила Федорівна офіційні папери з докладним описом досліджень, з таблицями і формулами, з печатками.
Жінка ніяк не може зрозуміти, чому правила й вимоги виявилися не для всіх однаковими. Вона була змушена довго чекати результатів генетичної експертизи, а від вінничан, як стверджує, ніхто підтверджень не вимагав, віддали тіло загиблого без жодних вагань. Наче йшлося про мішок картоплі, а не про чийогось сина. І тепер Людмила Федорівна б’ється, як та чайка, щоб знайти вихід із цієї трагічної колізії.
— У міліції кажуть: «Йдіть до суду». З чим іти? Найняла адвоката, щоб написав позовну заяву. Почала збирати необхідні довідки — під кожним кабінетом треба сидіти, ждати. Свідоцтва про смерть не дають. Ніхто не знає, як вийти із ситуації. Відфутболюють з однієї контори до іншої. Чекаю рішення суду. А далі? А якщо ті люди відмовляться виконувати судове рішення? — не знаходить відповіді на десятки запитань втомлена кількамісячними митарствами жінка.
— А ви не пробували поговорити, порозумітися із вінничанами? Вони ж теж батьки, які пережили горе, і повинні були б вас зрозуміти.
— І слухати нас не захотіли. Я вважаю, що цим питанням спільно мають займатися компетентні органи Волині й Вінниччини. Повинна втрутитися й військова прокуратура. Розумію, що виправити таку помилку складно: усе документально оформлено, батькам із Вінниччини грошову компенсацію виплачено. Але нехай на рівні держави приймуть необхідне рішення, бо я не змирюся, поки не поховаю сина. Кажу всім начальникам в очі: «Якби ви своїх дітей на війну послали, то розуміли б, що я відчуваю».
Цими днями Людмилі Федорівні вручили медаль, якою посмертно нагородили бійця Мирослава Столярчука. Принесла її додому — внучка Христина цілу ніч не спала, плакала. А меншенька все питає, де тато. У дорослих серця краються від болю й жалю. І мати знов йде оббивати пороги різних інстанцій. Молить: «Віддайте сина хоч у домовині!».

На фото: Ця нагорода Мирослава Столярчука скроплена сльозами його матері, дружини, дітей.
Фото Олександра Філюка