СТАРА ЦЕРКВА, А ДЗВОНИ – ДРЕВНІШІ...

1. КЛЮЧ У ПРИДОРОЖНІЙ ТРАВІ
Хрестовоздвиженській церкві, що в селі Колона Іваничівського району, нинішнього року виповнюється 225 літ. Храм є пам’яткою архітектури національного значення й у “Державному реєстрі національного культурного надбання” записаний під охоронним номером 1018. Це — сьогодні. А за радянських часів пам’ятка більш як на 30 років була закрита — з 1957-ого по 1989-ий. І мала всі шанси розділити сумну долю інших сільських церков, перетворених на магазин, спортзали, зерносховища чи склади міндобрив, а відтак — дощенту зруйнованих. Та, схоже, у Колоні важливу роль відіграли Боже провидіння і непереможний за певних обставин суб’єктивний фактор.
Бо якщо церковного старосту під конвоєм ведуть до високого начальства, щоб відібрати ключ від храму, який він відмовився віддати добровільно, то, як мовиться, проти лому нема прийому... Але це — за людськими мірками. Чоловік ішов, похнюпивши голову й не виймаючи рук із кишень. І ніхто не міг здогадатися, що з кожним кроком дірка у його кишені більшає. Вилучивши зручний момент і запримітивши місце, староста непомітно викинув через дірку ключ у траву.
То лиш один епізод селянської винахідливості, який відомий у Колоні завдяки Петру Олексійовичу Джурі, бо тим старостою був його дід. Нам довелося бачити того легендарного ключа розміром так сантиметрів із двадцять, яким відчиняють Колонівську церкву дотепер. А сільський голова Ярослав Олексійович Хамуда розповів, що люди досі добрим словом згадують колишнього голову райвиконкому Марка Олександровича Лоянича. То за його порадою у церкві на якийсь час створили Музей історії села. Щоб не руйнувати іконостас, його завісили тканиною, і замість святих дивилися на земляків із фотографій односельчани, котрі не повернулися у Колону із фронтових доріг.
А молодше покоління довідувалося тут про непросту історію цього мальовничого села, щоправда, у радянській інтерпретації. На основі музею було проведено навіть районний ідеологічний семінар.
... Легенди по-різному трактують назву села. Топонім “Колона” пояснюють то як “колонія”, то як “колона” — при Петрі І тут, кажуть, зупинялася колона царського війська. Місцевий краєзнавець Михайло Корзонюк виводив назву села від “колянина” — рукопашний бій, який колись відбувся у цій місцевості.
Між Колоною і сусіднім селом Жашковичі виявлено давньоруські поховання Х—ХІІІ століть. Саме ХІІІ століття стосується і перша писемна згадка про Колону, яка від найдавніших часів належала до маєтків князів Порицьких.
У довідковій книзі про приходи й монастирі Волинської єпархії, видання 1914 року, укладач секретар Волинського єпархіального управління священик К. Переверзєв говорить про село Колона як приписне до с. Жашковичі, що в трьох верствах. Тут же вперше згадуються храми — Свято-Хрестовоздвиженська церква — у селі й Свято-Іоано-Богословська — на кладовищі. Богослужіння здійснюється: третя літургія. Церква мала понад 20 десятин землі. У селі діяли церковно-приходська школа і Міністерське однокласне духовне училище.
2. ДРЕВНІ ДЗВОНИ – МОЛОДІ ДЗВОНАРІ
Можна лише гадати, як вдалося вціліти в полум’ї двох світових воєн древньому дерев’яному храму, на дзвіниці якого дивом збереглися ще древніші дзвони. Копії документів, що дійшли до наших днів, засвідчують, що перший дзвін був вилитий у 1636 році й важив чотири пуди, а два однопудові вилиті відповідно у 1638 і 1431 роках. Щодо останнього, то це, вочевидь, описка: реальнішою є дата 1731 р.
Доки ще живі сільські старожили, місцевим краєзнавцям варто було б дослідити, як вдалося зберегти дзвони в часи воєнних лихоліть, адже на благовісний метал завжди зазіхало чимало зайд. Думається, наполегливим слідопитам відкриються прецікаві історії.
Ми піднялися на церковну дзвіницю в супроводі настоятеля храму о. Віктора Кузьмича і юного дзвонаря Віталія Марчука.
Отець Віктор — родом із с. Трубки того ж Іваничівського району, в Колоні, де він служить ось уже шостий рік, його перша парафія. Закінчив музичну школу, мріяв про культосвітнє училище, та доля розпорядилася інакше: проміняв училище на духовну семінарію.
Приїхавши у Колону, ми застали молодого священика біля сільради у робочому одязі, із лопатою та пилкою в руках. Сільська громада у передвеликодні дні зорганізувала роботи по благоустрою біля дитсадка й о. Віктор був разом із усіма. Як і тоді, коли довелося фарбувати знадвору церкву.
Нині, перед Пасхою, вона стоїть прибрана, пофарбована у синій з голубим кольори. Ми звикли уже до цієї небесної барви наших волинських храмів, хоча з’явилася вона не так давно, у другій половині ХІХ століття, з розпорядження Святійшого Священного Синоду. Це був час так званої синодальної культової архітектури, коли церковними архітекторами були розроблені типові проекти дерев’яних храмів. До речі, майже половина нині існуючих храмів Волині побудована в ХІХ столітті саме за цими проектами.
Що ж до Колонівської церкви, то це двохзрубна споруда — прямокутний неф із вужчою п’ятигранною абсидою, ошальована в характерному для нашого краю стилі — вертикально. Відомий львівський дослідник традиційних форм у народній церковній архітектурі Архип Данилюк (уродженець Волині) називає колонівську церкву характерним різновидом споруди хатнього типу, найбільш поширеним на півночі нашої області.
У 1989 році під склепіннями старого храму знову зазвучали церковні піснеспіви, полинули молитви — він повернувся до релігійного життя. Із Миколаївської церкви у сусідніх Жашковичах повернулося кілька ікон, які були там на зберіганні. А через десять літ церква безболісно перейшла до УПЦ Київського патріархату — так вирішила на зборах переважною більшістю церковна громада.
У невеликому — 303 двори — селі уживаються вірні ще двох протестантських конфесій: адвентисти й баптисти.
Здивував нас і церковний дяк, а точніше — дячиха. Алла Антонівна Юндак цю свою церковну посаду успішно суміщає з абсолютно світською: завідує сільським клубом, а ще — прекрасно водить автомобіль. Тож не дивно, що церковний хор звучить цілком професійно.
3. ЯК ДІД САВКА ТРИЧІ НА ВІЙНУ ХОДИВ
Переглядаючи з дозволу о. Віктора старі церковні книги, звернули увагу на Євангеліє 1869 року із жертводавчим написом: “Сіє Євангеліє вместе с напрестольным крестом куплено в Колоновскую Крестовоздвиженскую церковь за собственые деньги крестьян с. Колона Симеоном Яковлевичем и супругою его Евдокиею Ивановной Федоруками в здравии их чад Димитрия, супруги его Марии, чад их Луки и Екатерины, Ксении, Агафьи, Варвары, Евдокии, Ефросиньи и прочих родственников за 45 рублей серебром. Московской синодальной типографии. Приходской священник Василий Павлович Квасницин. 1870 г. сентябрь 8-ого дня”. Нині у селі живуть родини Федоруків, цілком можливо, що нащадки жертводавців.
Про минувшину хотілося поговорити з кимось із сільських старожилів, і сільський голова Ярослав Хамуда порадив нам поїхати до 90-літнього діда Савки Марчука. З’ясувалося, що Савелій Юхимович — то дідусь уже знайомого нам молодого дзвонаря. Віталій і став нашим провожатим, з гордістю поінформувавши, що дід служив ще в польській армії. Його мобілізували туди у 1937 році, тільки-но звільнився, як німці напали на Польщу, і в 1939-ому його забрали вже на війну, яка для польського війська, як відомо, протривала недовго. Повернувся додому, не встиг оговтатися, як грянув червень 1941-ого, тепер уже мобілізацію оголосили “перші совєти”. Воювати довелося недалеко, біля села Селець Володимир-Волинського району, але що були їхні гвинтівки проти озброєної до зубів і добре вишколеної фашистської армади? А у 1944-ому, після визволення, Савелія Юхимовича Марчука знову забрали на фронт. Мала мати десятеро дітей, четверо із війни не вернулося. Виряджаючи з дому, мати всім давала, благословляючи, хрестики. Дід Савка зі своїм ніколи не розлучався, може, тому й уцілів у тій кривавій веремії. Щоправда, до Берліна не дійшов усього якихось 60 кілометрів — поранило.
Зате Бог і материнські молитви дарували йому довгий вік у подружній злагоді. Зі своєю Василісою зустрічають уже 62-ий Великдень, виховали трьох синів — Богдана, Петра й Миколу, тож гріх нарікати на долю.
Хоч живуть Марчуки від сільського храму далеченько, святковий благовіст древніх дзвонів долинає й сюди і тішить серце 90-літнього ветерана.
А ось на десять літ молодша його односельчанка Сусанна Миколаївна Шваб мешкає через дорогу від церкви і є її багатолітньою парафіянкою. На запитання, звідки у неї таке “нетутешнє” ім’я — усміхається:
— Мама дала. А нараяла тітка, яка хрестила мене. Вона приїхала з Росії і привезла з Почаєва іконку, на якій була свята великомучениця Сусанна. От мене так і нарекли. А в селі кличуть по-простому: баба Зуська.
У баби Зуськи в селі репутація знахарки: уміє рожу спалити, страх дитині замовити. Каже, від баби своєї навчилася. Живе з дочкою, троє онуків має, а чоловік у тюрмі пропав, так і звікувала вік. Про війну — бодай би не згадувати, що то робилося.
А отця Мисечка, отого, що у 1944-ому таємно поховав у Жашковичах 25-літнього бойового старшину УПА Олексу Шума на псевдо “Вовчак”, чого ж, пам’ятає... Отець Мисечко був настоятелем Жашковичівської церкви, а в Колонівській служив кожної третьої неділі. Проте, у селі багато хто його пам’ятає і згадує дотепер шанобливо: за зв’язок з УПА його судили. Але то вже окрема історія.
Ми залишали Колону із теплими згадками про людей, які щиро й безкорисливо намагалися нам допомогти у наших пошуках. А це, окрім згаданих тут людей, педагоги й директор Колонівської ЗОШ Петро Полікарпович Єдинак, який очолює школу вже 18 літ, і завідуюча сільською бібліотекою із 30-річним стажем Людмила Яківна Комзюк, і інші прості селяни, які, як з’ясувалося, є уважними й прискіпливо-доброзичливими читачами “Волині”, а ще — справжніми патріотами своєї малої батьківщини із загадковою назвою Колона.
Валентина ШТИНЬКО, спец. кор. “Волині”.
Євгенія КОВАЛЬЧУК, заступник директора
з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею.