«І НА ВОЛИНІ, І НА ДОНБАСІ МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ «БАНДЕРОЮ»

Іван Захарченко (на фото) зустрічає на обійсті в українській сорочці. Минулого літа чоловік перебрався до двоюрідної сестри Катерини у Мар’янівку Горохівського району. Рідне село Дякове, що на Луганщині, покинув після того, як побував на допиті в бойовиків. Удома залишилася дружина Валентина — вона наглядає за будинком. Краєзнавчим музеєм, директором якого є, Іван Михайлович доручив опікуватися сусідці-бібліотекарці. Перед від’їздом заховав особливо цінні експонати: стародруки й державну символіку. Втім, вірить: ще повернеться додому — коли Україна на Донбасі знову стане українською. «Без надії сподіваюсь», — цитує Лесю Українку

Ярослава ТИМОЩУК


— Наше село — це Україна в мініатюрі, — мовить чоловік. — Прізвища українські, територія — споконвічна земля Запорізького війська. Місцеві жителі говорять суржиком. Ще мій дід казав, що ми — полтавські галушники.
Іван Михайлович — краєзнавець та вчитель історії. Дослідив свій родовід до 1730 року, називає себе козацьким нащадком. Є почесним громадянином Антрацитівського району, автором гімну, прапора та герба краю, написав дослідження про історію малої батьківщини.
— У нас тепер «ЛНР», хоча ще на початку 90-х люди готові були розмовляти українською, — пригадує пан Іван. — Ніхто не дав поштовху цим процесам. Влада ніколи не дбала за інтереси країни. Жодної газети державною мовою, викладання у вишах — російською. Населення розгубилося: хто ж ми такі? Та й пішли на референдум. А місцеві очільники і міліціонери захищали сепаратистів. Поки ми повторювали, що треба бути лояльними і терплячими, нам тим часом на голову сіли.
Іван Михайлович очолював районний осередок «Просвіти» в Антрациті. Ще раніше львівські побратими передавали йому потягом «Львів–Луганськ» україномовну літературу для розповсюдження в школах.
— За це й постраждав, — усміхається.
Улітку в селі точилися бої. Розгромили прикордонну заставу. Зі слів чоловіка, Нацгвардію місцеві жителі не сприйняли. Називали бійців чужинцями, котрі принесли війну, казали йти, звідки приїхали. Іван Михайлович із дружиною були одними з небагатьох, хто підтримував українських солдатів: постачали водою, їжею, сигаретами, навіть позначали їм на картах ворожі блокпости й вогневі точки. Та знайшлися «добрі люди», які донесли.
— Коли 14 липня рушив провідати сина в Києві, зупинили на блокпосту, — розповідає чоловік. — Перевірили паспорт, зняли з автобуса. Поцікавився, чи у в’язницю тепер посадять. Відказують: тюрем тепер нема, лише задушливі підвали. Перед тим, як відібрали мобільний, встиг зателефонувати дружині. Приїхала іномарка, вийшли з неї мордовороти, заламали мені руки, наділи кайданки, на голову накинули смердючий мішок, запхали в багажник і повезли. Як їхали, чув страшенний гуркіт гармат. Розв’язали очі, а переді мною сидить отаман «донських козаків» на прізвище Верьовка. Зрозумів, що ми в Ровеньках. Цей молодик давай мене допитувати: «Чи правда, що Нацгвардії допомагали? Як вам не соромно — це ж наша земля?» Ще масла у вогонь підлило те, що я на передачі «Прямим текстом» із Остапом Дроздовим заявив: нашій голові сільради, яка референдум організовувала, «світить» 15 років. Земляки зняли виступ на мобілку і донесли. То тоді з дружиною не могли з дому вийти. А за 2 години раптом кажуть: «Йдіть собі, але наступного разу говоритимемо по-іншому». Валентина встигла подзвонити голові райдержадміністрації, він родом із Ровеньок, знає того отамана.
Після того й вирішив їхати на Волинь. Валентина Миколаївна перебиратися не стала — наглядає за хатою. Оформили документи, щоб пенсію виплачували тут. До виходу на заслужений відпочинок працювали вчителями в україномовній сільській школі. Двоє синів подружжя не розмовляють один з одним. Якось Роман зателефонував додому із Санкт-Петербурга і назвав рідних «укропами». Сергій, який служив у Нацгвардії, після того відмовився спілкуватися з братом. Іван Михайлович все ж вірить, що розсварені війною сім’ї помиряться.
Поки ж на Волині чоловік почувається, як удома. Мандрує історичними місцями краю, записався до кількох луцьких бібліотек. Веде щоденник неоголошеної війни — з газетними вирізками та власними поезіями.
Двоюрідна сестра Катерина також родом із Дякового, після навчання у Львівському технікумі отримала направлення на роботу в Мар’янівку. Працювала технологом молочної промисловості на маслозаводі. Згодом вивчилася ще й на медсестру. Односельчани досі йдуть до неї за порадами. 74-річна жінка і тиск поміряє, й укол зробить, і медикаменти, дешевші, ніж у лікарському рецепті, підкаже.
— Вона як мати Тереза, — пан Іван нахваляє сестру, поки вона вийшла з кімнати. — Ніколи не скаже, що часу не має, та й за роботу нічого не бере: просить, щоб ліпше в церкву занесли.
У Мар’янівці Івана Михайловича називають «бандерою».
— Та на мене і вдома так казали, — усміхається чоловік. — Питали, чому розмовляю українською, а не суржиком, як усі. Відповідав, що інтелігенту так не личить. Син Сергій після 9 класу поїхав у Луганськ вчитися на юриста в коледжі. А там викладачка лекції з історії України читала російською. Зробив їй кілька зауважень, та не подіяло. Семестр довчився та й покинув.
Фото Миколи РИМАРЯ.