Все, як колись. На весну білим хату.
От бачиш, рідна, вибралась таки,
Приїхала… Всміхаюсь винувато,
Протерши вікнам заспані шибки…
Все, як колись. На весну білим хату. От бачиш, рідна, вибралась таки, Приїхала… Всміхаюсь винувато, Протерши вікнам заспані шибки… Ці рядки написалися давно, ще у минулому столітті, у той неповторний період життя, як ще Була Мама, а пригадалися тепер, коли з вікна маршрутки побачила зворушливу картинку. … Ця хата якщо не найгірша, то либонь, найстаріша в селі. Перекособочений дах, дерев’яні стіни ніби вгрузли у землю майже по віконниці. Біля неї копошиться така ж старенька бабуся — прилаштовує невеличку драбинку, мабуть, для хоробрості хреститься і відчайдушно лізе догори, підтримуючи мазницю — білити хату. Скільки себе пам’ятаю — побілити (у нас казали — помазати) хату перед Великоднем і всередині, і знадвору, то було святе. Як і спекти паску та пофарбувати крашанки. Робота хоч і важка, але якась празниково–натхненна. От і бабуся, вочевидь, не уявляє свята без цього священнодійства, дарма, що вигляд її старенької хатини вже не врятуєш побілкою. Усе менше по наших селах залишається осель, які треба «мазати». Тут також звикли до євроремонтів. І все ж мені трішки жаль покоління, яке вже не знатиме радості від того, що «так великодньо забіліли стіни. Побільшало простору і тепла. Небесну синьку, літепло і глину в старім відерці мама розвела…».
