На місцях вільно і безкарно розповсюджують антиукраїнські погляди. І не де-небудь, а на патріотично налаштованому Заході України...
У руках тримаю пристойно оформлену й видрукувану на добротному папері восьмисторінкову газету російської общини Львівської області «Русский вестник» (на фото), яку роздавали в Луцьку ветеранам війни і праці. Відверто кажучи, не хотілося б переказувати отруйний зміст видання, однак це потрібно лише з одної причини: доки на владному верху щось-таки роблять для протидії шаленій, нахабно-цинічній війні агресора, то на місцях, як бачиться, вільно і безкарно розповсюджують антиукраїнські погляди. І не де-небудь, а на патріотично налаштованому Заході України
Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання
Перша сторінка в ілюстрованому матеріалі «И мы вместе споем, как и прежде с тобой» ностальгує про колишню дружбу, про свято захисника Вітчизни — «праздника, опороченного и вычеркнутого из украинских календарей». Це так собі, невинні квіточки, бо заявку на ягідки тут же дає під ним фото наших полонених і вірш Сергія Гусєва «Меня лечил донецкий врач». Це уявна сповідь українського солдата, якого нібито лікував донецький лікар. У розмові з матір’ю солдат мовби усвідомлює, що він — «чудовище, палач», «бил по городу из «Градов», перетворив на руїни Донбас, «и нет здесь, мама, террористов», але «мы для них (жителів. — Авт.) страшней фашистов»… «В больницах раненых полно // Здесь каждый Киев проклинает // Отец, белей, чем полотно // Ребенка мертвого качает». Наприкінці автор запитує: «Кому нужна война такая?». Розлогу, на дві газетні сторінки відповідь на це дає Ростислав Іщенко, президент якогось Центру системного аналізу і прогнозування. Чий, де він — невідомо, на кого працює — відомо. Погляд цього президента на фото швидше нагадує одного з тих, хто допитує наших полонених. Людина з типовим українським прізвищем не має ні в голові, ні в душі, ні в серці нічого українського. Воно й не дивно: перевертні й зрадники у служінні завжди хотіли переплюнути своїх повелителів. Так і тут. Зміст відповіді «Чего хочет Путин» можна не переказувати, бо це суцільна політична еквілібристика, нахабна брехня, якою отруїли мізки російському суспільству: Росія, мовляв, воює на теренах України зі… США, але Штати — у вигляді недолугої української армії; армія Новоросії — це «ДНР», «ЛНР»; Україна — територіальний майданчик, «нацистское государство», якого не може терпіти Путін; влада Януковича — законна, а Революція гідності — це «вооруженный переворот»… За всім цим, мовляв, інтереси США, які зацікавлені в тому, щоб завдати Україні якнайбільше руйнувань. І не лише «в Донецке й Луганске, но и в Киеве, и Львове», щоб «максимально разрушить системы жизнеобеспечения и поставить население на грань выживания», бо тоді «миллионы очень злых и до зубов вооруженных людей» будуть вести «междуособную бойню за еду»… «Понятно, что все эти расходы падают на Россию». А бюджет Кремля цього не витримає, і в результаті США виграють. «Поэтому и сейчас Россия постоянно предлагает мир», «для США война — неизбежность». Ось така політична абракадабра «президента». Руйнація України, вбивство тисяч наших солдатів і мирних жителів, виявляється, благо, це в ім’я миру і не підлягає сумніву. Тоді логічно думати, що Росія діє… проти себе, в інтересах США. Та логіки тут зайве шукати, бо далі йде протилежне: «Путину надо как можно более быстрое окончание войны». Це теж в ім’я миру? Сказано більш ніж прозоро. А наші верхи, ЄС, США ще сумніваються, чи не стане хижак травоїдним. Та бити його в зуби треба негайно і смертельно. Далі «президент» ще більш відвертий: «российское общество жаждет победы и возмездия», і це «не пустой звук», а «разгром украинского нацизма (пусть и дипломатический) должен быть очевиден и несомненен». Звісно, у тексті — жодних посилань на міжнародні, міждержавні угоди, договори, а тим більше мораль. Так хоче російське суспільство, так, мовляв, хоче Путін — от і вся логіка. Випирає тут ще одна складова глобальної інформаційної війни. Як доконаний факт подається майбутнє входження України до складу Росії. Отоді, мовляв, Європо, начувайся! Тож доки не пізно, вирішуй, з ким ти: із США (мовляв, крах їхній близький), чи з Росією. У цьому ключі сприймається і погроза Росії ядерною зброєю. Відомий нам лучанин, «Староста Русской общины Волыни» Алєксандр Кононович звітує про свою роботу: «Члены Русской общины стараются развенчать клеветнические измышления наследников Бандеры, защитить историческую правду. Но противостоять тем, кого нынче опекает власть и правоохранительные органы, совсем непросто». Яку ж історичну правду відстоює «староста»? Інший автор, якийсь Фініан Каннінгем, говорить про майбутню відповідальність «київського режиму, США, НАТО», за неправильну інформацію подій в Україні та українську «незаконную агрессию в отношении России». Цілу сторінку відведено лайновозу Олесю Бузині, який «из тех украинцев, что считают себе русскими». Вважає, що Україну створили «москалі», подарувавши їй землі, не упускає і тут можливості облити помиями нашого Пророка Тараса Шевченка. Виявляється, мовляв, «Брюллов и Жуковский подбили русского царя Николая І выкупить из крепостной зависимости Шевченко, с чего вся эта катавасия и началась». Отаке отруйне чтиво. Це вже вам не замаскована позиція п’ятої колони, а позиція відвертого ворога України, розтиражована у нас. І ми хочемо отак виграти інформаційну війну? Де ж наша влада, її «компетентні» органи? Хіба подібні одкровення авторів не загроза національній безпеці України?
