Коли таке запитання ми поставили 36-річному півзахиснику збірної України і санкт-петербурзького «Зеніта» ще до матчів проти Іспанії (0:1) і Латвії (1:1), він відповів: «Ні, ніхто мене так там не називає. Ставлення і гравців «Зеніта», і його уболівальників, незважаючи на українсько-російський конфлікт, до мене дуже хороше»...
Коли таке запитання ми поставили 36-річному півзахиснику збірної України і санкт-петербурзького «Зеніта» ще до матчів проти Іспанії (0:1) і Латвії (1:1), він відповів: «Ні, ніхто мене так там не називає. Ставлення і гравців «Зеніта», і його уболівальників, незважаючи на українсько-російський конфлікт, до мене дуже хороше»
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
Але так було до його відвідин київського військового госпіталю, де лікувались поранені українські солдати. Що у зв’язку з цим зчинилося в Росії! — Ми приїхали в госпіталь, щоб підтримати наших героїв АТО, додати їм позитивних емоцій, щоб вони якомога швидше видужали. Але чого я тільки після цього не чув! — говорить Анатолій Тимощук. — Були навіть такі, хто закликав позбавити мене російського громадянства і заборонити грати у… збірній Росії. Розчарую їх: у мене ніколи не було російського громадянства, я був і є громадянином України і гравцем та капітаном національної збірної України. І всі мої вчинки не порушують законів України та Росії, людських норм і моральних принципів. Я не боюся цькування в російських ЗМІ і від уболівальників, адже перед усіма чесний і відкритий. Війна — це незагоєна рана і біль для всіх. На футбольному полі можуть бути як переможці, так і ті, хто зазнав поразки. Але коли гинуть мирні жителі, діти — тут переможців нема. Це горе для кожного з нас! Я дев’ять років грав і жив на Донбасі, там залишилося багато людей, з якими дружив і спілкувався. Вони у важкому стані. Тому я за те, щоб швидше настав мир. Але він буде тільки тоді, коли кожен із нас прагнутиме і робитиме все для миру. — Анатолію, а можете пригадати найщасливішу мить на футбольному полі і загалом у житті? — У житті — це народження доньок. А що стосується футболу, то я намагаюся отримувати задоволення від кожної гри та тренування, від кожної миті, яку я проводжу на полі. Додатковий позитив отримую, коли команда перемагає. Тому найбільш пам’ятними є перемоги в єврокубках. — Якою мовою спілкуються у вашій родині? — Українською, адже я і моя дружина Надя — з Луцька. І хоч вона зараз з доньками проживає в Мюнхені, де наш будинок, але часто приїждають до мене у Санкт–Петербург. Діткам дуже подобаються мови: вони щебечуть і українською, і німецькою, і англійською, і російською… У свої 5 років мають дуже багато захоплень: і танцюють, і грають на музичних інструментах, і малюють… А Надя, коли приїжджає, то варить на моє замовлення борщ. Вона дуже смачно вміє готувати. — А що з домашніх речей вам нагадує про Волинь? — Звичайно, це фотографії, але більше спогади. Те, що біля серця, викликає теплі почуття і зігріває. Я там народився, там живуть мої рідні, там робив перші кроки у футболі. Мене багато що пов’язує з Батьківщиною. Згадую про перші кроки у футболі, які я робив зі своїм батьком, коли грали один проти одного прямо в нашій луцькій квартирі. Потім рідні побачили, що я нерозлучний з м’ячем, і віддали мене до тренера Володимира Байсаровича. Вважаю, мені пощастило, що батьки підтримали мене в улюбленій справі, а тренер навчив професіонально рости. — Скільки футболок суперників у вашій колекції? — Уже понад 300. Сподіваюсь, що колись організую їх виставку, але оскільки я ще не збираюся вішати бутси на цвях, то футболок буде значно більше. І трофеїв!
