Ось уже 60 років Раїса Олександрівна Кошман незмінно працює кур’єром-прибиральницею в Рожищенській районній прокуратурі. І, незважаючи на свій поважний вік, – 80 років – на пенсію ще не збирається!
Ось уже 60 років Раїса Олександрівна Кошман незмінно працює кур’єром-прибиральницею в Рожищенській районній прокуратурі. І, незважаючи на свій поважний вік, – 80 років – на пенсію ще не збирається! Це досягнення може претендувати на занесення у Книгу рекордів Гіннесса. …Легенду Рожищенської район-ної прокуратури усі кличуть просто “Олександрівна”. Навіть прізвище її не кожен одразу назве. Олександрівна та й Олександрівна. Але пригадає цю жінку, будьте певні, кожен, хто коли-небудь працював у райпрокуратурі. А от вона згадає далеко не кожного. Це ж скільки людей за останніх шістдесят років, які Олександрівна працює на одному й тому самому місці, на одній і тій самій посаді, працювало поруч? “Одних прокурорів пережила з двадцять, – посміхається жінка. – Усіх і не згадаю вже…” А винен в усьому конюх Лученко. Він та прокурор – оце й був увесь штат прокуратури у 44-ому. “Сиділи” вони у напівзруйнованій будівлі. Потрібна була людина, яка б змогла навести лад і підтримувала порядок у приміщенні. Прибиральниця тобто. От конюх і “шепнув” своїй знайомій Раїсі, що є робота. “Я боялася йти працювати до прокурора! – сміється, згадуючи ті часи, Олександрівна, – але прокурор виявився людиною доброю. Положаєв прізвище його було…” Перший робочий день Раїси Олександрівни припав на 3 квітня 1944 року. А через 60 років, тобто 3 квітня цього року, працівники прокуратури зробили своїй Олександрівні сюрприз. Дістали зі стола її пожовклу трудову книжку, прочитали один-єдиний запис у ній, щоб переконатись, що нічого не наплутали, і привітали Олександрівну з унікальною річницею – 60-річчям на одній роботі! Міцного здоров’я побажали, і щоб якнайдовше у них працювала. Був, звичайно, й подарунок – електрочайник. – І як вони здогадались? – посміхається жінка. – Я, зізнаюсь вам, що якраз про такий і мріяла… Раїса Олександрівна завжди першою приходить на роботу: працівники зустрічають трудовий день у прибраних кабінетах. За роки і графік свій виробився: спочатку прибирає кабінет прокурора, потім секретаря, а далі пішло-поїхало… – О, зараз робота – саме задоволення, – каже Раїса Олександрівна. – Є парове опалення. А колись, ще в старому приміщенні, при пічному опаленні, доводилося своїми руками і дрова, і вугілля носити. 5 тонн вугілля за сезон спалювала! Удосвіта доводилось вставати. А зараз благодать… Знають Олександрівну не тільки у прокуратурі, а й у багатьох інших установах міста. Ще б пак! Бабуся ж бо на 81-ому році життя працює ще і… кур’єром! З поштою, паперами-документами усілякими бігає по Рожищах… – А бачили б ви, як наша Олександрівна вікна миє, – кажуть у прокуратурі. – Не кожна молода людина змогла б так на другому поверсі на рамах віконнних “повисіти”, як вона. Ніяких справ, крім, ясна річ, “привітальних”, у прокуратурі щодо Олександрівни не порушували. Лише одного разу було, що шеф став її підозрювати. Приходить якось до Раїси Олександрівни прокурор і каже: “А ви моїх цигарок не бачили?”. – “Ні”, – знизала плечима. – “Дивно, сказав прокурор, – я тут на столі лишав, і нема”. Через кілька днів знову те ж саме питання. “Та ні, — каже Раїса Олександрівна, – навіщо вони мені?”. Це було після війни. Тоді і хліб, і сірники, і цигарки видавали по талонах. Звісно, у простого рядового навряд чи були б цигарки, а в прокурора водились… – Мені якось незручно стало, – розповідає жінка. – Прокурор на мене так скоса поглядає… Ну навіщо ж мені його цигарки? Аж ось заходжу я якось ввечері прибирати кабінет прокурора. До ключа, а його нема… Може, прокурор ще на роботі? Іду до кабінету. А там – молодий секретар щось у шухлядах шарудить. “Що ви тут робите?” – кажу я. А він злякався і відповідає: “Та… прокурор попросив поскладати в нього документи…”. Ось так і відкрилась таємниця зникнення цигарок. А той секретар у нас пропрацював лише чотири місяці. Сьогодні Олександрівні й справді заздрять. І навіть, може, дорікне інколи хтось з вулиці: “Вам вже час відпочивати”. – Я й сама знаю, що в такому віці треба відпочивати. Але 200 гривень, які заробляю, – не тільки для мене підмога. У мене син і дочка є, троє онуків підростає, і правнук уже навіть є… – А який день найбільш пам’ятний за 60 років роботи? – Який?.. – задумується Раїса Олександрівна. – А я й не знаю… Чорнильниць ніколи на столі не перекидала, ваз не розбивала. Не знаю. Все робила добре і вчасно. …Все робила добре і вчасно. Може, саме в цьому й секрет 60 років роботи на одному місці. Її, Олександрівни. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
