У кожній родині свій звичай і свої таємниці. Прибираючи могили предків — прадіда й прабабусі (бабусиних батьків), ніколи не замислювалася, де ж коріння дідусеве? Його родина у Першу світову була у біженцях аж у Маріуполі, там частково осіла, а ті, що повернулися, якось не дуже між собою родичалися. Тому й не було традиційних застіль, розмови за якими живлять родову пам’ять...
У кожній родині свій звичай і свої таємниці. Прибираючи могили предків — прадіда й прабабусі (бабусиних батьків), ніколи не замислювалася, де ж коріння дідусеве? Його родина у Першу світову була у біженцях аж у Маріуполі, там частково осіла, а ті, що повернулися, якось не дуже між собою родичалися. Тому й не було традиційних застіль, розмови за якими живлять родову пам’ять.
Аж тут далека родичка здивувала: «А ти знаєш, що баба Катерина (дідова мама) похована в Локачах на старому цвинтарі? Цього я не знала і самотужки знайти поховання не змогла. Тому попросила її залишити на могилі якийсь знак. Вона пообіцяла пов’язати зелену стрічку... Згадка про стрічку оживила в пам’яті картинку, побачену під час відрядження на кладовищі одного із сіл у Старовижівському районі. Там майже на кожному хресті чи пам’ятнику майоріло безліч різнобарвних стрічок. Як пояснили місцеві жителі, кожен із родичів чи друзів, хто провідує могилу, пов’язує на пам’ятник стрічку. Так відбувається своєрідне спілкування без слів поміж живими й тими, хто вже у позачассі. Адже чим більше стрічок, тим частіше згадують — напрошується висновок. Утім, не все так просто у людських стосунках, навіть тоді, коли їх переорала межа життя і смерті. У ці дні ми збираємося на Проводи, і родова пам’ять невідступно кличе нас до рідних могил із рушниками, стрічками, квітами, крашанками — у кого який звичай. Та найголовніше — щира молитва і добра пам’ять, яку старші мусять передати у спадок. Така собі зелена стрічка із Вічності.
