ДОРОГА ДО ЦВИНТАРЯ МАЄ БУТИ ЧИСТОЮ, ЯК І ДОРОГА ДО ХРАМУ

Алла ЛІСОВА, редактор відділу економіки газети «Волинь–нова»

Проводи. Напевно, саме цього дня душі наших рідних найбільше втішаються, бо бачать і відчувають, як на кілька годин стають ближчими до тих, біля кого були, здається, зовсім недавно

Щоразу, коли приїжджаємо на місце останнього спочинку батьків до Горохова, біля Свято–Миколаївської церкви ніде яблуку впасти. На всі великі релігійні свята місцеві жителі сюди йдуть родинами — така традиція. Чисте, красиве, заквітчане й засаджене екзотичною зеленню кладовище, як тут, побачиш далеко не скрізь. Видно, що люди по–справжньому дбають про порядок не лише у власних оселях, а й біля могил рідних.
Нині багато говорять про те, щоб не прикрашати їх штучними квітами. Але зовсім відмовитися від цього звичаю, напевно, ми поки що не готові через більш ніж банальну причину. Живі квіти потрібно постійно доглядати, на зміну одним мають зацвісти інші. Але чи завжди можуть це робити наші люди, особливо в селах або там, де цвинтарі знаходяться за кілька кілометрів від населених пунктів? До закордону, де на кожному кладовищі працівники за певну плату, як обумовлено в договорі, будуть доглядати могили ваших рідних, нам, на жаль, ще далеко. Хоча прагнути до цього обов’язково потрібно!
Та важливішим є те, чи самі робимо все, що в наших силах. Коли писала цю колонку, зателефонував постійний читач — житель Нововолинська Степан Лисиця. Якраз упорядковував могилу дружини на кладовищі у Володимирі–Волинському, що поблизу траси на Устилуг. Чоловік не стримував обурення: від головної дороги до цвинтаря (а це десь близько півкілометра) — яма на ямі.
— Ви подумайте, скільки на Проводи сюди прибуде люду, зокрема й з-за кордону. Що вони про нас скажуть? Багато говоримо, що хочемо в Європу, але це бажання треба підтверджувати справами, — резюмував чоловік.
Нерідко доводиться бачити поблизу захоронень купи сміття, вигорілої на сонці ритуальної атрибутики. Про це вже писали не раз. Не хочеться вкотре вдаватися до конкретики в ці світлі дні. Але те, який вигляд наступної неділі матиме місце останнього спочинку покійних родичів, залежить від нашого бажання впорядкувати територію кладовищ. А ще від людини, яка зібрала б громаду для корисної й потрібної справи, стрепенула б збайдужілого чиновника, котрому руки не дійшли допомогти полагодити сюди дорогу. Приміром, у невеличкому селі Млинище Іваничівського району настоятель місцевого Свято–Духівського храму отець Микола Войтович дбає не лише про те, щоб облагородити культову споруду й територію довкола неї, сам бере в цьому найактивнішу участь, а й закликає сельчан наводити лад на старому кладовищі, що поблизу Західного Бугу. А ще запропонував вимостити дорогу туди породою, і тепер навіть дощової погоди людям дістатися до могилок набагато легше.
Ще давньоримський імператор прорік, що хто не пам’ятає свого минулого, той не має майбутнього. Але мало просто пам’ятати — треба його шанувати. Ось чому на думку спав вислів про те, що дорога до цвинтаря має бути чистою, як і дорога до храму. Бо по ній неминуче йтиме кожен.