Навіть важка хвороба не змогла вбити її мрію красиво малювати, і через роки Любов Мельник заснувала у своєму рідному селі Домашів єдину в Ківерцівському районі Школу петриківського розпису...
Навіть важка хвороба не змогла вбити її мрію красиво малювати, і через роки Любов Мельник заснувала у своєму рідному селі Домашів єдину в Ківерцівському районі Школу петриківського розпису
Євгенія СОМОВА
ГОТОВА БУЛА ТЕРПІТИ БУДЬ-ЯКІ МУКИ, ЩОБ СТАТИ НА НОГИ За вікном лікарняної палати похмурий сірий день. І на душі в маленького дівчатка і її закованих у гіпс сусідок сумно. Аби хоч трохи розвеселити подружок, Люба бере олівець і малює смішних тваринок, моделі суконь, які десь бачила. Хоч уже не один десяток літ цій картині, але вона й досі в її пам’яті. У лікарнях Люба провела чимало місяців, борючись із підступною хворобою. З нею почала воювати, відколи з’явилася на світ. ... Через недбалість медиків дочка Мельників народилася з травмою хребта. У трирічному віці їй зробили першу операцію в Київському науково-дослідному інституті. Але невдало. Після цього було ще декілька. Усі — складні, з тривалою реабілітацією. Але відчутних результатів не дали. Щоразу, виписуючи пацієнтку, яка ладна була терпіти будь-які муки, аби стати на ноги, медики радили батькам не втрачати надії. Можливо, наступна операція буде вдалішою. Після останньої, десятої, Люба перестала рости. Її зріст зупинився на 140 сантиметрах. Хоча кожен крок давався з трудом, вона закінчила Самбірське швейне училище для інвалідів, де вчили не лише шити, а й моделювати одяг. Але на фабриці в Луцьку для Люби роботи не знайшлося. Та й відпускати доньку від себе мама не ризикнула. Вирішила, що з четвертим розрядом швачки матиме заняття і в селі. Так дівчина стала надомницею. Шила одяг на замовлення, а вечорами сідала малювати. Тут уже давала волю фантазії — на папері з’являлися сукні, які не соромно одягнути й принцесам, улюблені квіти, з котрими щоранку віталася, переступаючи поріг хати. Любина творча натура вимагала реалізації, а талант — розвитку. Тож коли знайшла в газеті оголошення, що столичний освітньо-художній центр «Оберіг» набирає слухачів на заочні курси, де готують дизайнерів одягу, відчула: це те, що їй потрібно. Написала до Києва, аби її зарахували. Відповіді чекала з нетерпінням і страхом. Курси ж платні, а в її батьків, сільських трудівників, зайвих грошей не було. Любиної пенсії не вистачало навіть на ліки. На щастя, у центрі знайшлися добрі люди і зробили для дівчини виняток — дали змогу вчитися безплатно. Закінчивши курс дизайнера одягу, а згодом і живопису, вона отримала диплом, що дає право викладати малювання, та свідоцтво майстра художньо-декоративного розпису. Знаючи про захоплення своєї колишньої учениці петриківським розписом, директор Домашівської восьмирічки Світлана Ковальчук запропонувала вести гурток у школі. Люба погодилася за умови, що діти приходитимуть до неї додому.
УСІХ КОТІВ У СЕЛІ ОБСТРИГЛИ До першого уроку Люба готувалася довго. Продумала все до дрібниць. Але коли галасливий натовп школярів разом із морозною парою увірвався до хати, злякалася: «Господи, я ж їх не перекричу!». Боялася даремно. Діти слухали ледве не з розкритими ротами. Молода вчителька так цікаво розповідала про історію виникнення, традиції декоративно–орнаментального мистецтва, що й незчулися, як закінчився урок. Їй дісталися працьовиті й завзяті учні, бо вже через півроку Любов Федорівна організувала в школі першу виставку робіт вихованців. А в кінці навчального року одна з її найкращих учениць — Оля Грицюк — подарувала всім учителям власноруч розписані сувенірні дощечки. Нині вона вже й сама вчить дітей образотворчого мистецтва, працює в Ківерцівському будинку дитячої та юнацької творчості. Моя співрозмовниця вже й не пам’ятає, скільки юних домашівців пройшло через її школу, скільком прищепила любов до творчості, рукоділля, того, що у світі називають «хенд мейд». Адже, крім петриківського розпису, вчила їх ще й в’язати, вишивати, виготовляти оригамі. Сільські діти не мають такого вибору гуртків, як міські, тож на її уроки із задоволенням ходили навіть хлопці. Вона вчила фантазувати, а не бездумно перемальовувати орнаменти з підручників. — Композиції для оздоблення виробів намагаємося придумувати самі, — розповідає Любов Федорівна. — Самі й пензлики робимо з котячої шерсті. Вони гарно кладуть фарбу, мазок тоненький, як вусик. А в тих, що з білячої шерсті, товщий. Зі сміхом розповідає, що коли селом ходять коти з обскубаними хвостами, а в дітей подряпані руки, то мами знають: Любов Федорівна дала завдання зробити пензлики. Бувало, що перед уроком учні жартівливо рапортували: «Своїх котів обстригли, ловимо сусідських». Бідкається, що сьогодні чимало дітей із Журавичів, інших сіл, які хочуть вчитися петриківського розпису, не мають змоги добратися до неї. Автобус до Домашова ходить із великим інтервалом і лише двічі на день.
РОБОЧИЙ КАБІНЕТ — У КВІТАХ Ми розмовляємо у просторій світлиці, яка у дні занять стає класом. Сама ж мисткиня любить працювати на веранді. Тут більше сонця, легше дихається, а квіти, які з ранньої весни і до пізньої осені зазирають у вікно, надихають творити свої — такі, які вимальовує уява. З-під рук художниці виходять неймовірно гарні черпаки, розписані яйця, шкатулки, ложки… Останнім часом виготовляє й розписує тарелі з пап’є-маше. Техніка ця не нова. Усе, що потрібно, — вода, газетний папір, клей та основа: тарілка чи піднос. Далі — справа рук майстрині. На вигляд вироби наче керамічні. Вони вражають поєднанням барв, розмаїттям орнаменту, неповторністю кожної квітки чи пуп’янка. В них — душа майстрині, її настрій. Звертаю увагу, що в роботах не характерний для петриківки голубий колір. — Це волинська палітра поліського льону і наших озер, — пояснює Любов Федорівна. — Вона гарно поєднується з основною гамою. Хочу зробити і тарілку в жовто–блакитних кольорах. Мисткиня поділилася ще однією мрією: виготовити та розписати серію тарілок, у центрі яких зобразить героїв творів Лесі Українки і Тараса Шевченка. Могла б виготовляти сувенірні вироби й на продаж. Але не вистачає заготовок. От якби хтось узявся доставляти їй бодай відходи деревини для сувенірних дощечок! Роботи домашівської майстрині викликають подив і захоплення не лише в односельців, а й столичних поціновувачів мистецтва. У 2003 році її розпис по дереву в петриківському стилі приніс перемогу на Всеукраїнському конкурсі творчості людей з обмеженими можливостями. Вироби її золотих рук не раз демонстрували на виставках у Луцьку, Ківерцях. Є вони і в районному краєзнавчому та Шепетівському музеї імені Островського. Без них не обходиться жодне свято села. До речі, окрім петриківського розпису, моя співрозмовниця постійно займається самоосвітою, багато читає. Навіть у скрутні 90-ті роки, коли затримували виплату пенсій, ухитрялася викроїти зі скромного бюджету кошти, аби передплатити новинки сучасної української літератури. «Любу поважають у селі, — написала у листі до редакції односельчанка Світлана Грицюк, —бо вона дуже скромна і чуйна, намагається всім бути корисною, а для стареньких сусідок ще й «швидка допомога»: укол зробить, тиск виміряє». Домашівці не надивуються: звідки у цієї маленької, тендітної жінки стільки душевної доброти, любові до людей!
