ВАСИЛЬ ЯНОВЕЦЬ ІЗ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ПОВЕРНУВСЯ ЛИШЕ ПІВРОКУ ТОМУ

«Я хочу, щоб у моїх дітей і внуків була завжди чиста сльоза... і небо», — сказав сільський чоловік, ідучи на фронт 22 червня 1941 року...

Коли 22 листопада минулого року я поверталася з жалобної ходи по жертвах Голодомору, на думку спав й інший гіркотний спомин: про мільйони безвісти зниклих у Другій світовій, про мобілізованого 22 червня мого дідуся по мамі Василя, дорога якого назавжди обірвалася в молосі того воєнного лихоліття…

Світлана БОГДАН


У війну бабуні Хотимці прийшла, як і мільйонам інших сімей, похоронка, що сповіщала: «Ваш муж, Яновец Василий Макарович, пропал безвести…». Так у 29 літ вона стала вдовою з двома діточками на руках — мамі Марії було тоді сім рочків, а її братові Дмитрику — шість. Йдучи на фронт, дідусь сказав дружині несподівано жорсткі слова, вочевидь відчуваючи, що бачить її востаннє: «Хлопці збираються втікати. Я — ні. Бо хто буде захищати вас? Ти маєш бути мужньою. І берегти дітей. Я хочу, щоб у моїх дітей і внуків була завжди чиста сльоза…і небо…»
Відтоді він жив лише у споминах і родинних переказах про те, як надзвичайно трепетно любив світ і землю, понад усе — просто обожнював свою «найліпшу і найхорикшу в світи» Хотимочку, як тішився такими бажаними діточками… А після війни, десь 1948–го, прийшла ще одна похоронка, яка повідомляла, що дідусь не зник безвісти, а загинув у німецькому концтаборі 26 лютого 1942 року. Однак численні запити в архіви, зокрема в російський військовий архів у Подольську, з проханням прояснити місце поховання за віднайденими по війні документами (бо звідки б стало відомо про дату смерті?) поверталися з однією відповіддю: інформації нема. Так і відійшли в небесні виміри мої бабуся й мама з нездійсненною мрією «хоча б подумки поклонитися землі, де він упокоївся»…
Отож, ввечері того листопадового дня пролунав дзвінок із несподіваною інформацією про те, що за кілька днів до смерті мій брат начебто випадково віднайшов поховання дідуся, але де — не встиг нікому сказати… Я зразу ж сіла за комп’ютер… і о пів на п’яту ранку в моєму мовному просторі з’явилося загадкове й незвичне найменування, яке з цієї миті незримо навіки з’єднувало розірване кільце родоводу: БАН-СЕН-ЖАН. Це не тільки та частина Франції, яку однією з перших анексувала Німеччина, а й частина Stalag ХІІF, одного з найбільших із 250 концентраційних таборів для військовополонених у Франції під час війни.
Тоді його називали чорним, бо полонені з’їдали… кожну травинку на його території, а ще — табором порожнього живота — німці застосовували таку «методику» повільного вмирання в’язнів. Щастило хіба тим, кого місцеві жителі брали на свої ферми працювати: їх за це, всупереч заборонам і небезпеці бути покараними аж до ув’язнення, годували. Вдячні полонені дарували їм власноруч зроблені сувеніри з дерева й металу, малюнки, які й дотепер зберігають у французьких родинах. Та найголовніше — саме Бан-Сен-Жан, ставши місцем вічного спочинку, повернув нарешті втрачену тернову гілочку мого роду, мого незабутнього дідуся Василя, який десятиліттями посміхався мені лише зі світлин у батьківській оселі у Світязьких Смолярах, що в Шацькому районі, а восени — «частував» смачнющими яблучками (цю яблуньку він посадив перед хатою 1940 року зі словами, щоб «пам’ять зосталася в «дітьох і гонуках», а ними смакували навіть правнуки: прожила вона напрочуд довго — понад сім десятиліть — і згасла в рік столітнього ювілею дідуся. — С. Б.).
Спробую хоча б пунктирно вибудувати змістову канву дідусевого життєпису з червня 1941-го. Сайт узагальненого електронного банку даних «Меморіал» (http://www.obd-memorial.ru/html/default. htm), як з’ясувалося, ще 2007 року у вільному доступі оприлюднив оцифровані військові архіви — понад 20 мільйонів(!) одиниць персональних даних про радянських воїнів, що загинули, померли, зникли безвісти в роки війни та після неї, значну частину яких становлять німецькі документи, зокрема й матеріали всіх концентраційних таборів.
Можете лише уявити, що діялося в моїй душі, коли вперше побачила на цьому сайті «біометричний» концентраційний паспорт мого дідуся (на фото) — відбитки його пальців, інформацію про зріст, колір волосся, ім’я бабуні, прізвище прабабусі, віросповідання, день народження — 23 серпня 1911 року… табірні записи про смерть, а головне — про її причину — «истощение», тобто голодну смерть (нагадаю: на календарі було 22 листопада (!)). Кожен рядок інформації — випробування… (як і загальна картка солдата на сайті, в якій у графі доля записано: «погиб в плену» — не доведи Господи нікому такої долі). Один запис — про національність — просто приголомшив: спочатку було написано німецькою — «росіянин», але потім ішло уточнення — «українець». Виявляється, навіть там, на межі смерті, людина мала бажання і мужність самоідентифікувати себе. З’ясувалося, що мобілізували його на фронт 20 (!?) червня, а потрапив до полону вже 27 червня в районі села Черемошка (я довго попошукала цей населений пункт на мапі області, дізнавшись випадково, що це частина сучасного Ковеля). Спочатку була тюрма в Ковелі, потім — перевалочний Ауленбах поблизу міста Баумхолдер у тодішній Північній Пруссії, де він і одержав табірний номер 25172, який, як потім прокоментували мені модератори одного з пошукових сайтів, зберігався на жетоні за в’язнем скрізь, незалежно від переведення до інших таборів (до речі, на цьому сайті після мого запиту 23 листопада з’явилося повідомлення: «Еще один солдат вернулся в свою семью с войны!»). Звідси його разом з іншими полоненими — а їх за 1941—1944 рр. в цьому таборі було 320 тисяч (!!!) — у вагонах для худоби впродовж 15 діб без їжі та води везли до станції Буле (Больхен — за часів війни), а потім вони 5 кілометрів ішли пішки до Бан-Сен-Жану. Сюди дідусь Василь прибув 16 січня 1942–го. А вже 26 лютого того ж року його життя згасло, про що сповіщається в «Донесении о военнопленных» 26 лютого (!!!) 1948 року…
Табір Бан-Сен-Жан звільнили американські війська. Визволення розпочалося… 22 листопада 1944 року. І це ще один дивовижний збіг. «Зупинись! Згадай людей, які тут загинули» — так написано на меморіальній стелі, відкритій у Бан–Сен–Жані 2012 року під печально-щемливе «Чуєш, брате мій?» Богдана Лепкого.
P. S. Навіщо про все це пишу? Можливо, хоч комусь моя тривожна історія подарує також віднайдення загубленого кільця в «ланцюг всесвітнього життя», як казала Леся Українка, й дасть важливе підґрунтя, щоб назавжди виринути із мороку безпам’ятства, і розпочне повернення честі всім тим, хто боронив рідну землю (день?.. тиждень?.. місяць?.. — не важливо), хто зберіг своє чесне ім’я у неволі… Дідусевого імені, до речі, цілком прогнозовано, дотепер нема навіть в електронній базі Книги пам’яті Волинської області, яка слушно-таки стверджує, що «це потрібно не мертвим..». Можливо, нарешті гіркотні «французькі ліки від української амнезії» (саме з такою назвою було анонсовано фільм Домініка Хенекена «Провал у пам’яті» на радіо «Свобода» у вересні 2013-го і показано на фестивалі документальних фільмів «КіноЛев») повернуть нам усім усвідомлення: лише притомність дає народові надію на завтрашній день, лише такий народ — із непритлумленою пам’яттю — достойний перспективи. А головне — поступу. Справдешнього. І назавжди. n


ДОВІДКА «Волині-нової»

БАН-СЕН-ЖАН — це чстина Stalag ХІІF, одного з найбільших із 250 концентраційних таборів для військовополонених під час війни у Франції в департаменті Мозель неподалік від містечка Форбах. Спочатку, з 1940 року, Бан-Сен-Жан був місцем ув’язнення для військовополонених французів після прориву лінії Мажино (тут перебував, зокрема, в полоні тоді ще старший сержант Франсуа Міттеран), а з 1941 року він став додатковим табором шталагу ХІІF і транзитним табором для військовополонених із Радянського Союзу (передусім — з України), які працювали на залізорудних і вугільних шахтах. Як свідчать джерела, там знайшли вічний спочинок понад 25 тисяч військовополонених, більшість із яких українці. На початку 2000 року в Бан-Сен-Жані мали побудувати сміттєпереробний завод. Але цього не дала зробити українська діаспора. Вже 2001-го з’явився новий пам’ятний знак «Українським полеглим у Франції» (на фото), біля якого поминають полеглих у війні й жертв Голодомору в Україні. Там звучать українські пісні, наш Державний гімн. А 24 червня 2012 року зусиллями французько–української асоціації щодо відновлення табору і французької влади було відкрито пам’ятну стелу.

Варто прочитати
Ґабрієль Беккер «Похований сором» (українською мовою).
Ґабрієль Беккер «Українська драма у Франції 1941–1944» та «Відродження» (французькою мовою).