ЖУРНАЛІСТСЬКІ БУДНІ: прощання зі сподіванням на зустріч
Чергове відрядження на Рівненщину вкотре підтвердило правильність рішення редколегії про активний пошук читачів і в цьому регіоні. Маємо їх уже понад дві тисячі. А скільки дивовижних людських доль, справжніх героїв нашого часу просяться на сторінки «Волині–нової»!..
Чергове відрядження на Рівненщину вкотре підтвердило правильність рішення редколегії про активний пошук читачів і в цьому регіоні. Маємо їх уже понад дві тисячі. А скільки дивовижних людських доль, справжніх героїв нашого часу просяться на сторінки «Волині–нової»!
Цього разу їхала до Костополя разом із директором Волинського краєзнавчого музею Анатолієм Силюком. Про мету подорожі — відкриття виставки волинянки Валі Михальської та прецікаві зустрічі — ще буде нагода розповісти. А ось емоціями, які пережила, спостерігаючи своєрідне музейне братство, уболівання за свою роботу, прагнення зробити її якнайкраще, хочеться поділитися. Музейну гостинність, бажання спілкуватися, підтримувати один одного таки не варто «здавати в музей». Зрештою, цей вираз асоціюється із поняттям «забути» лише у людей, далеких від цієї справи. Бо у таких керівників музейних установ, як Анатолій Вакулка із Костополя, Раїса Тишкевич із Сарн, Олександр Булига із Рівного, Віра Комзюк із Колодяжного, директор школи–інтернату з Олександрії Наталія Тарасевич, де відкрито музей «Ремесла Волині», уже згаданого Анатолія Силюка, усі експонати живуть, дихають минувшиною і працюють на майбутнє. Коли поверталися додому, таким зворушливим було прощання і телефонні дзвінки услід: «Як дорога? Як доїхали?..». То також добра музейна традиція. У Костополі побувала Валентина Штинько.
