Даниїл Саламатін здолав рак мозку і пережив чотири коми. Він утік від війни з рідного Первомайська Луганської області до Луцька і зараз сам... допомагає лікувати людей!..
Даниїл Саламатін здолав рак мозку і пережив чотири коми. Він утік від війни з рідного Первомайська Луганської області до Луцька і зараз сам... допомагає лікувати людей!
Василь УЛІЦЬКИЙ
–Ми довго чекали і сподівались, – згадує Даниїл. – Але в якийсь момент стало зовсім нестерпно. Не було ні електрики, ні води, місто постійно обстрілювали. Трупи лежали на вулицях, їх ніхто не ховав. Вирішили пробувати вибиратись. Вибір упав на Волинь, бо має тут луганчанин доброго друга – Жанну Борщ із Горохова. Ця дивовижна жінка, сама будучи в інвалідному візку, знаходила можливість допомагати і морально, і матеріально. Читачі «Волині-нової», до слова, у січні назвали пані Жанну людиною місяця в редакційній акції «Герої нашого часу». Адже, незважаючи ні на що, вона продовжує втілювати в життя свій задум про будинок для людей з обмеженими фізичними можливостями! – Ми дуже зблизилися з Жанною, – каже Даниїл. – Захоплююся цією людиною і намагаюся брати з неї приклад. ...Щоб здобути професію, у 2013 році Даниїл Саламатін поїхав на навчання у Крим, в Євпаторію. Там опановував фах майстра художніх виробів із кераміки. Для фактично незрячого чоловіка, а Даниїл має першу групу інвалідності по зору, це було дуже непросто. Але він уперто йшов до своєї мети. Та коли до закінчення навчання залишалось два місяці, Крим окупували. Як і більшості студентів, йому довелось повертатися додому. Із сумом розповідає, що раніше у цьому центрі навчалось 130 людей з обмеженими фізичними можливостями з усієї України, а зараз – лише 20. Але й у рідному Донбасі скоро наздогнала війна. – Повірте, дуже важко витримати психологічно, коли у підвалі, в духоті й темряві, від обстрілів ховається одночасно 85 людей, – каже мама Даниїла Тетяна Семенівна. Багато будинків у Первомайську було зруйновано, в тому числі і їхня церква «Відродження». Мешканцям бракувало найнеобхіднішого. Єдине, чого було вдосталь, – російських військ та техніки. Якось через місто пройшло майже 100 танків. – Ми не ходили голосувати на «референдум». Через це не раз чули і докори, й обурення від сусідів, – згадує Тетяна Семенівна. Якогось дня мама із незрячим сином зібрали речі, домовились про машину і вийшли з торбами зі своєї двокімнатної квартири. Намагались узяти максимум необхідного, відчуваючи, що повернуться нескоро. Але в цей момент почався обстріл і... автомобіль поїхав. Наступного дня вдалось упросити водія машини, яка привезла в місто хліб, узяти їх із собою до сусіднього Теплогірська. Усе відбувалося спонтанно, тому цього разу їхали без зібраних речей, фактично з порожніми руками. – Рідний дім полишали у хлібовозці під запах хліба, – витирає сльозу жінка. Але потрапити на контрольовану українцями територію було непросто. Терористи не хотіли випускати людей. Особливо прискіпливо перевіряли чоловіків. У Запорізьку область автобус, який їх вивозив, їхав полями. Потім були Запоріжжя, Полтава, Київ і нарешті Луцьк. Тут уже поміняли кілька адрес. Із житлом допомагали ресторан «Талісман», церква «Нове життя». Зараз проживають в одному з реабілітаційних центрів, але розуміють, що і це помешкання тимчасове. У Луцьку Даниїл вирішив удосконалити свої навички масажиста, щоб мати змогу працювати і заробляти. Пройшов курс навчання при обласній лікарні й отримав сертифікат на право займатись лікувально-профілактичним масажем. Разом із ним на заняття завжди ходила мама. Була його очима. Допомагала, вела конспекти, вчилася разом із ним. Уже багато років вона – його справжній ангел-охоронець. Пройшла із сином усі кола пекла, коли у нього виявили в мозку злоякісну пухлину. Не здавалась навіть тоді, коли лікарі уже прямо сказали: «Ваш син буде наступним». – Справа в тому, що за час лікування на моїх очах померло восьмеро людей. Я теж був однією ногою на тому світі, але Бог мав інші плани,– каже Даниїл. Він пережив п’ять операцій на мозку, чотири коми. Був період, коли по кілька тижнів не впізнавав нікого, навіть маму, яка весь час була поряд. І коли зараз цей інтелігентний молодий чоловік розповідає про пережите, то важко повірити, що все це було з ним. Розмовляємо у навчально-методичному центрі профспілок у Луцьку, директор якого Галина Даниленко оформила Даниїла на роботу. Він робить масажі, оздоровлюючі процедури за допомогою фітотерапії та фітобочки. Працює разом із мамою, яка йому асистує. Обоє дякують Богу, що потрапили саме в Луцьк, де зустріли багато добрих людей, але все одно мріють колись повернутись у рідний дім. – Де б не був, я завжди прагну працювати, хочу реалізовуватись. Бог дав мені неймовірний шанс, і зупинятись, опускати руки тільки тому, що я маю довідку про інвалідність – це неправильно і нижче моєї гідності, – каже Даниїл. Мама тримає його за руку. Вони не здаються.
На фото: Для Даниїла Саламатіна мама Тетяна Семенівна стала його очима, надією і опорою. Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.
