«Пишу… Плачу… Не знаю, з чого й розпочати, адже на терезах здорового глузду не можна зважити те, що відбулося з моєю дитиною нещодавно. Ми потрапили до лікарні...
«Пишу… Плачу… Не знаю, з чого й розпочати, адже на терезах здорового глузду не можна зважити те, що відбулося з моєю дитиною нещодавно. Ми потрапили до лікарні.
Ставлення лікарів до пацієнтів, яке спостерігала, насторожує, хвилює та обурює. Бігаєш за ними, як ошпарена, а вони тебе наче не помічають. І лише коли ситуація стає критичною, тоді вже починають звертати увагу. Що вже казати про моральну підтримку чи розуміння! Але любов та ласка Божа — безмежні, а молитва — всесильна, коли ти падаєш на коліна і крізь сльози благаєш лиш одне: щоб твоя дитина видужала! Інколи достатньо доброго слова — і воно стане ліками, які здатні зцілити. Але тут його годі почути. Я не можу сказати, що в нашій державі нема хороших лікарів. Так, вони є. Я їх поважаю, ціную, дякую за їхню працю, особливо коли ставлять на ноги наших воїнів, але… Виходила з лікарні з дитиною на руках, яка ще не видужала, а душу гнітили сльози та біль від байдужості, посіяної там, де вона не має права на існування! Де повинні бути відповідальність, милосердя, віра і моральна чистота кожного, хто спілкується з людьми, які так потребують допомоги не лише професійної, а й душевної. Тому нам, як ніколи, у цей нелегкий для країни час потрібно зміни розпочинати із себе. Якщо вже ліки такі дорогі, то не скупіться бодай на добре слово», вважає наша читачка Ірина Сорочук.
