Подружжя Тетяни та Володимира Маценків із двома маленькими дітьми – семирічним Михайликом та дворічною Машею (на фото) – з окупованого Луганська виїжджали одними з останніх серед усіх знайомих, які мали дітей...
Подружжя Тетяни та Володимира Маценків із двома маленькими дітьми – семирічним Михайликом та дворічною Машею (на фото) – з окупованого Луганська виїжджали одними з останніх серед усіх знайомих, які мали дітей. Відважилися покинути свій будинок у приватному секторі міста, коли кілька разів неподалік упали снаряди. Родичів в інших регіонах України вони не мали, гуманітарним потягом минулого серпня приїхали до Києва, а потім волонтери запропонували їм перебратися до Рівного
Левко ЗАБРІДНИЙ
Після кількох днів на залізничному вокзалі у Києві рівненські умови видалися прекрасними. Спершу сім’ю поселили у гуртожитку Рівненського державного гуманітарного університету (РДГУ) на Остафова, а коли студенти повернулися на навчання, перевели у сьомий гуртожиток Національного університету водного господарства та природокористування (НУВГП), що на вулиці Студентській, 6. Родині виділили кімнату в блоці на першому поверсі. Побачене їх шокувало: товсті шари пилюки та бруду, на стінах – грибок, практично відсутні умови для дотримання особистої гігієни. – Після проживання у власному охайному будинку звикати до ось такого важко, – зізнається Тетяна. – Мені дуже складно психологічно. Чоловік іде хоч на роботу, а я залишаюся з двома маленькими дітьми і не знаю, що робити. Нам тільки недавно волонтери подарували холодильник. Усю зиму наші продукти зберігалися в торбинці на шнурівці за вікном. Кілька місяців їли на підлозі, бо стіл із кімнати мусили винести на спільну кухню. Коли виїжджали з Луганська, з собою змогли захопити лише чотири сумки речей. Довгий час обходилися однією каструлею. Зваримо борщ – переливаємо у скляну банку, щоб дитині молоко скип’ятити. А потім можна і макарони варити. Тетяна намагалася й у гуртожитку створити хоча б наближені до домашніх умови, проте наштовхнулася на нерозуміння з боку сусідів. Безліч разів просила їх роззуватися при вході до блоку, бо ж діти босоніж, а часом, граючись, і навкарачки бігають до кухні, але так і не добилася, щоб було чисто. Шокувало, коли зранку заставала картину: над дитячими мисочками полощуть пляшки з-під алкоголю, а в раковині, де родина вмивається та чистить зуби, – миють взуття і не прибирають після себе. Володимир із розчаруванням показує умови, в яких нині проживають. У туалеті – облущені стіни, у тісному душі вже давно вирізали всі крани. Родина змушена митися у мисці і сумує за нормальним душем та ванною. Викликає обурення і поведінка студентів. Дитячі речі доводиться прати частенько. Щоб сушити, виносять одяг надвір, де натягнуті для цього мотузки. Коли вішають чи знімають білизну, остерігаються, щоб у голову не влучила порожня пляшка або пакет із побутовими відходами, скинуті з верхніх поверхів гуртожитку: студентам ліньки спуститися до сміттєвих баків. – Хоча у нас ще не найгірші умови, – каже Володимир. – У гуртожитку живуть інші переселенці. В однієї родини, де жінка хвора на діабет, усі стіни в кімнаті вкриті грибком. Не розумію, як до такого стану можна було все довести. Ми сподівалися, що залишимося тут ненадовго. Спершу планували у грудні повертатися до Луганська, потім перенесли від’їзд до квітня, а тепер розуміємо, що доведеться зостатися ще на деякий час. Перші чотири місяці родина у гуртожитку на Студентській жила безкоштовно, а в січні їй принесли рахунок на 710 грн – за комунальні послуги. Були шоковані, зізнаються переселенці, бо в Луганську за будинок платили менше. Володимир працював на тамтешньому водоканалі, тож, коли поселилися у Рівному, одразу пішов до аналогічної місцевої структури питати, чи не потрібні їм програмісти. Взяли не роздумуючи. Володимир каже, що в Луганську технології були таки більш розвиненими, тож його вміння знадобилися. На роботі боргують зарплату, але принаймні взялися родині оплачувати проживання в гуртожитку. – Півроку платили допомогу як переселенцям. Кажуть, можна ще на півроку продовжити, – розповідає Володимир. – А далі що? Держава буде вважати, що переселенці вже облаштувалися і залишить їх самих на себе. У мене є робота, дружина працювала в торгівлі, але зараз у декреті. А ось, наприклад, Ніці з шостого поверху, яка хвора на діабет, знайти роботу важко. Її чоловік – будівельник. Взимку, коли не було замовлень, 800 гривень отримував. Вони пережили періоди, коли їсти нічого не мали, до Червоного Хреста по допомогу зверталися. Холодильника не мають і досі. Цього року Михайликові до школи. Він, коли батьки розповідають про своє життя тут та згадують Луганськ, вставляє репліки: «Ти забув розказати про те, як у нас осколки лежали і як снаряди падали». Він добре пам’ятає, як ховався з батьками від обстрілів у підвалі будинку, де були імпровізовані спальні місця, певна їжа та лом, щоб у разі обвалу можна було вибратися на поверхню. Родина розповідає, ще під час їхнього перебування у рідному місті відключили електроенергію та газ. Люди з багатоповерхівок розпалювали вогнища у дворах будинків і так готували їжу. За час війни навчилися реагувати на снаряди, визначати, звідки і куди летять. – Я не бачу, яким буде наше майбутнє. Що буде з нашими дітьми? Віддавати їх тут до школи? – розмірковує Тетяна. – Молодим людям, які не мають дітей, якось легше освоїтися на новому місці. Я народила у 28. Володі – 52 зараз. Вдруге нажити все, що мали у Луганську, важко. Нікому не бажаю таке пережити – втратити свою домівку. Як тільки стане спокійніше, ми повертатимемося. Багато родин уже переїхали назад до Луганська. Сусіди ж нам кажуть, що поки не треба з дітьми їхати. Луганськ не обстрілюють, транспорт ходить, але небезпечна дорога, та й економічна ситуація дуже складна. Банківська система не працює, аптеки порожні, як і багато магазинів. Родина сподівається, що будуть виконані Мінські домовленості. Донбас і Луганщину бачать у складі України – зі спеціальним статусом і розширеною торгівлею та культурним обміном з Росією. Вірять у те, що мир принесуть місцеві вибори. Кажуть, що боляче дивитися на розміщені по Рівному білборди із загиблими українськими солдатами. Не хочуть, щоб іще хтось вмирав.
