У ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ СУСІД УЗЯВ ЗБРОЮ І ОГОЛОСИВ НАС БАНДЕРІВЦЯМИ…

Нестеренки тікали з Донеччини від війни, маючи на руках двох немічних стареньких бабусь та трійко дітей... Залишатися у місті, де не стихали обстріли, де найближчі сусіди раптом стали «ідейними» ворогами, було небезпечно. Так ця сім’я переселенців зі Сходу опинилася у селі Личани Ківерцівського району...

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

ПРОТИСТОЯННЯ ЗАБРАЛО МАТЕРІВ І РОЗЛУЧИЛО З ДОНЬКОЮ
— Мама завербувалася на Донбас, на роботу в шахті, у 1957 році. Прожила там усе життя, але на схилі літ дуже тужила за своїм селом. Часто казала: «Як не хочете переїжджати на Волинь, то хоч пообіцяйте, що поховаєте мене у Путилівці». Я тоді думала, що виконати мамину волю навряд чи вдасться, це ж відстань у тисячу кілометрів. А Бог дав їй змогу спочивати там, куди завжди рвалося серце, — бринить печаль у голосі Світлани Нестеренко, донедавна жительки Слов’янська.
90–річна Марія Олександрівна Мисковець після пережитих обстрілів таки побачилася з рідним краєм. Але по приїзді зовсім злягла і в грудні відійшла у Вічність. Забрали, виїжджаючи зі Слов’янська, і маму чоловіка, уродженку Донбасу. Пожила вона на Волині кілька місяців і сказала: «Старе дерево не пересадиш, нехай під кулями, але хочу померти вдома». Повіз син неньку назад на Донеччину, а через два місяці там її й поховали. Так війна забрала у Нестеренків обох матерів.
— Уявіть собі, що вони пережили. Місто здригалося від вибухів. Я прибіг додому, мої виходять з погреба, де ховалися, і в усіх, навіть у дітей — голови білі. Думав, що від страху посивіли, бо ж такі жахіття творяться. Придивився, а то зі стелі вапняна побілка під час вибухів волосся притрусила — аж відлягло від серця. Йдеш за кропивою для свиней — береш паспорт, бо можуть спинити і розстріляти. Сам бачив у кущах гаубиці й бойовиків з автоматами, але Бог не допустив смерті. Не за себе боявся, а за дітей. Заради їхньої безпеки, не вагаючись, ми залишили свій новий великий дім, усе майно. Ми у всьому покладаємося на Бога, — каже Олександр Вікторович, 54–річний чоловік міцної статури, глава родини переселенців.
На стіні у кімнаті — весільне фото найстаршої доньки, яка залишилася зі своїм чоловіком у Слов’янську. Батькам молодята заявили, що живуть в українському місті, і впевнені, що воно таким і залишиться. «Недавно повідомили, що придбали обнови — вишиванки», — усміхається Світлана Михайлівна, хоч їй і важко не тривожитися за дітей. Згадує:
— Люди, з якими роками мирно сусідили, яких у гості запрошували, задовго перед війною стали нас сторонитися. Почали вони їздити у Москву на заробітки — зовсім перестали спілкуватися, бо знали, що моя мама із Західної України. А в перший же день, як усе почалося, сусід взяв зброю (таких, як він, видно наперед готували до війни) і оголосив нас бандерівцями — своїми ворогами.

«ЛЮДИ НА ВОЛИНІ ДОБРІ, БО В БОГА ВІРЯТЬ»
Хату в Личанах, в якій восени оселилися, Нестеренки шукали майже два місяці. На цей період прихисток їм надали Леонід і Діна Мисковці, збільшивши свою родину відразу аж на сім душ. А далі Бог посилав переселенцям інших добрих людей. Олександр та Світлана, спілкуючись, згадували всіх, кому хотіли подякувати. Перелік виявився такий великий, що й газетної сторінки забракне.
— Господар цього будинку, знаючи, що з грошима в нас скрутно, пустив нас жити «під виплату». Багато допомагали брати і сестри по вірі, жителі Личан. Вдалося влаштуватися у шкільну котельню в Олиці. Роботи я не боюся. У Слов’янську був електриком на приватному підприємстві, можу й сантехнічні роботи виконувати, і будівельні. Не пропадемо. Восени озимину посіяв, четверо поросят купив. Картоплю посадили, городину, — розповідає Олександр Вікторович.
Поки городні клопоти були не на часі, дружно впорядковували дім. Допомагали татові робити ремонт дев’ятикласниця Настуня, молодші майстри — Олег та Сашко. Хваляться, що є тепер у хаті вода та каналізація. А батько мріє добудувати ще хоча б одну кімнату, бо дітям тіснувато.
Дев’ятирічний Сашко хрумкотить морквою. Мама Світлана каже, що «борщовим набором» забезпечили їх односельчани.
— Тільки поселилися, дивлюся, на подвір’я тракторець завертає, якийсь чоловік мішки вивантажує. Уже потім довідалася, що то був директор школи Микола Степанович Сосницький. Бувало, вийду вранці з хати, а на порозі — банка з молоком. Не знаєш, кому й дякувати. Люди на Волині добрі, бо в Бога вірять, — переконана жінка.
Цієї весни наші співрозмовники вперше ласували «живим» березовим соком. І в їхньому погребі з’явилися перші запаси — банки з консервованим напоєм. І за сік, і за інші дари лісу дякували Миколі Любашевському, завгоспу Олицької школи. А ще розповідали, що на їхній вулиці у Личанах живе більше 20 дітей, тож у юних Нестеренків уже є багато друзів. Буває, й почубляться з хлопцями, якщо почують на свою адресу слово «сепаратисти». «Вони не розуміють, яке це погане слово», — заспокоює тоді синів Світлана.
Спостерігаючи, як горнуться до батьків діти, було дивно почути, що сім’я ця — «прийомна». Кого взяли під крило тримісячним, кого — дев’ятимісячним, виняньчили з пелюшок двох красунь доньок і двох синочків. Кремезний Олександр розчулено розповідав:
— Вдячний Богу за гарну сім’ю, за те, що колись Він вивів мене з життєвого трясовиння на рівну дорогу. Я вперше взяв до рук Євангеліє, відбуваючи покарання. І відтоді усе в мені змінилося, я перестав палити, лихословити, з’явилася впевненість, надія, віра. З місця позбавлення волі писав листи незнайомій дівчині Світлані і знав, що ми одружимося й житимемо душа в душу. Хвала Богу, так усе й сталося.
На столі у Нестеренків — наша «Волинь». Газета, як виявилося, познайомила цю родину з іншими переселеними зі Сходу сім’ями, з людьми, близькими по духу. «Якби на Донеччині й Луганщині читали такі газети, що пишуть правду, як «Волинь–нова», то й війни б у нас не було», — підсумувала розмову Світлана Михайлівна.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.
На фото: «З Божою допомогою потрохи обживаємося», — каже Олександр Нестеренко, глава сімейства.