За погожої днини дід Степан ще сідає на свою двоколісну техніку і долає майже 6 кілометрів, аби послухати службу Божу в сусідньому селі...
Два роки тому дід Степан мав спритність залізти на яблуню та зібрати хороший урожай червонобоких. За погожої днини ще сідає на свою двоколісну техніку і долає майже 6 кілометрів, аби послухати службу Божу в сусідньому селі, прислужити батюшці та поспівати в церковному хорі, хоч йому вже пішов 91-й рік
Анна КАРАСЬ
8 ЛІТ — ЗА ВКРАДЕНИЙ МІШОК ЦУКРУ За плечима у Степана Хомика із села Туровичі Турійського району довге і непросте життя. Народився він у селі Збереже Влодавського повіту Люблінського воєводства. Там до війни встиг закінчити два класи. Ще й сьогодні пам’ятає «Отче наш» польською мовою, адже кожен день у школі розпочинався цією молитвою. — До нашого села входило 300 дворів. Майже всі жителі були українцями, з десяток євреїв нараховувалося та лише декілька поляків. Під час Другої світової тих, хто не хотів приймати польське громадянство, вивозили у глиб України, — пригадує початок випробувань долі дід Степан. — Прибуло багато вагонів, і нас змусили негайно покинути домівки. Хто що міг, те й забирав із собою: одяг, їжу, плуги, коней, птицю. Перший ешелон доправили аж у Запорізьку область. Важко було приживатися на новому місці. Після дворічного поневіряння сім’я Хомиків вирішила переїхати в Західну Україну. Зупинилися в Рівненській області. Там Степан влаштувався на цукровий завод— вапно гасив. Одного разу вночі його та ще двох робітників попросили допомогти завантажити цукор у вагон. Хлопці, довго не роздумуючи, вирішили викинути один мішок у сніг, а потім непомітно забрати його і продати, аби купити собі новий одяг. Якби ж ми тоді знали, яку ціну доведеться заплатити за той мішок цукру, нізащо б не крали. Після жорстоких допитів не витримали і зізналися у скоєному. Одному дали 10 років тюрми, мені — 8, а наймолодшому співучасникові — 6. То тепер можна афери на мільйони прокручувати і сухим із води виходити, а тоді були страшні часи. Спочатку засуджений Степан відбував строк у Львівській області. Потім його повезли в Омськ, тоді — на Крайню Північ, під Воркуту. Працювати доводилося важко, та ще й у постійному холоді (зима там триває по 8 місяців, і навіть влітку температура опускається нижче нуля) та голоді. Взимку через річку Об по льоду ми прокладали своєрідні залізничні колії, якими впродовж 4 місяців курсували вантажні потяги. Бувало, метелиця по декілька днів так крутила, що снігу до трьох метрів намітало. Поїзди застрягали, і нам доводилося вручну відкопувати їх. Якщо ти старанно працював, день рахували за три. Так мені вдалося скоротити строк із 8 років до 4,5. Степан вийшов із тюрми у старій куфайці, рваних штанях, з буханцем хліба, кількома рибинами і квитком на потяг додому. Але в такому вигляді хлопець не хотів їхати до рідних. Тож постановив для себе спочатку заробити трохи грошей, аби купити одяг та матері гостинця. З листування знав, що вона живе в Турійському районі, працює в колгоспі, де вже рік нічого не платять. Якраз на Полярний Урал збиралася експедиція, потрібна була людина, яка б доглядала за кіньми. Так я й отримав роботу, — оповідає дідусь. — Два з половиною місяці ми пробули в горах. Нас добре годували — давали сухарі й консерви. Я навіть поправився там. По закінченні експедиції отримав розрахунок, документи і нарешті зміг повернутися додому.
«ТАМ БУЛА ТЮРМА, А ТУТ — ЧОРНА БІДА» Удома Степана зустріло злиденне повоєнне існування та дармова праця в колгоспі. Побачене настільки вразило, що він твердо вирішив: поїде назад на Північ, заробить багато грошей і лише тоді повернеться в Україну. Потрапив на роботу в молібденову шахту. Це була секретна шахта. Щоб у ній працювати, навіть розписку писав про нерозголошення інформації. Адже молібден тоді використовували в ядерній енергетиці, авіаційній техніці, для виробництва бронебійних снарядів. — Працівникам шахти виділяли кімнату в гуртожитку. Жив із хлопцями, які пропивали майже всю свою зарплату, а я рахував кожну копійку. Знав, що в кімнаті гроші не можна тримати, бо хтось точно знайде і вкраде, — пригадує Степан Хомик. — Сховок знайшов на горищі гуртожитку під кроквою. Після дворічної роботи бурильником у шахті підрахував, що вже можна повертатися додому. З трепетом у душі дістав свої заощадження зі сховку — і… побачив, що миші поточили краї всіх купюр. А там були гроші лише 100–рублевим номіналом. У нас у відділі кадрів каса була, там я й попросив обміняти пошкоджені гроші на нові. Цей обмін обійшовся мені в 100 обгризених карбованців. Повернувшись на Турійщину до своїх рідних, Степан купив хату, незабаром і весілля відгуляв. У молодого подружжя Хомиків народилося двоє синів. У парі з Вірою прожили 55 років. Зараз у нього четверо внуків і дев’ятеро правнуків. — Після заробітків пішов у колгосп трактористом працювати. Садив та обробляв 80 гектарів картоплі. Я тут кожен клаптик землі знаю. Зараз можна жити, а колись і хлібові чорному раділи. Людей багато було, землі на всіх не вистачало. То тільки тепер наші чорноземи бур’янами заростають, — говорить про наболіле наш співрозмовник. Усе життя Степана Хомика пов’язане з технікою. Він навіть зумів переробити вантажну машину на трактор, який і досі на ходу. Правда, дідусь уже недобачає, то не сідає за кермо. Та двоколісна техніка його ще слухається. За півгодини він заїжджає ровером у сусіднє село Миляновичі на службу до церкви, а це майже 6 кілометрів. Я й за 20 хвилин можу закрутити, але дорога погана, ям багато, — ніби виправдовується дід Степан. — І воювати пішов би, та вже вік не дозволяє. Ще хочу дожити до того часу, коли в Україні війна закінчиться, і порадіти мирному небу над головою.
