Олена КУЗЬМИЧ, журналістка інтернет–видання «Волинська правда»
Я ніколи не думала, що буду журналістом. Мала стати науковцем-філологом (останнє потихеньку починає втілюватися у життя). Наївне дівчисько без найменшого поняття про журналістику пішло у свої 19 влаштовуватись на роботу, думаючи, що журналістика і філологія — це одне і те ж. Мене взяли на роботу і так я потрапила у вир слів, який затягнув на довгі дев’ять років. Я, наче наркоман, зав’язувала із журналістикою і робила перерви для навчання. Але ця дивовижна професія кликала мене знову і знову. Так стала «акулою пера» і «дятлом клавіатури»
А ле я ненавиджу свою роботу, бо суспільство вирішило, що я чомусь маю бути його голосом і захищати, наче правоохоронець, порядок у ньому. Ненавиджу свою роботу, бо іноді здається, що втратила совість і серце. Я ненавиджу свою роботу, бо ставлю новини про смерть, кров і вбивства. Ненавиджу свою роботу, бо не маю часу відійти від комп’ютера і поплакати за бійцями АТО та Небесної сотні, бо кожна «Пливе кача по Тисині…» розриває мене зсередини. Я журналіст і маю писати новини, а хочеться забитися в куток. Ненавиджу свою роботу, бо доводиться фотографувати труни на Театральному майдані. Я ненавиджу свою роботу, бо коли бачу ДТП, думаю не про загиблих і поранених, а про те, чому я без фотоапарата. Ненавиджу свою роботу через #тижжурналіст. Бо я чомусь маю виконувати свою роботу професійно і віддано, а тисячі чиновників — ні. Ненавиджу журналістику, бо понівечена словами, наче шрамами. Ненавиджу журналістику, бо замість маленької дамської сумки, тягаю ноутбук, фотоапарат, блокнот тощо. Я ненавиджу журналістику, бо іноді жертвую зустрічами із друзями, щоб піти на подію. Я ненавиджу журналістику, бо працюю без свят, без вихідних, без ночей сім днів на тиждень, 24 години на добу, 365 днів на рік, але все-таки… я люблю журналістику. Обожнюю свою професію, бо вона дозволяє стати ким завгодно, роблячи матеріал. Сьогодні можна приміряти каску будівельника, завтра — халат лікаря. Можна вивчити сотні нових незнайомих слів, спробувати зазирнути за лаштунки, познайомитися із відомими, цікавими та впливовими людьми. Я люблю свою професію, бо посвідчення журналіста (чого лукавити) відкриває чимало дверей. Люблю журналістику, бо у ній можна гратися словами, вигадуючи заголовки. Я люблю свою професію, бо щодня здобуваю нові знання, стаю мудріша. Люблю журналістику, бо чимало людей знають, хто така Олена Кузьмич (хвилинка самореклами). Я люблю журналістику, бо вона змушує шукати щось нове, завдяки їй побувала у таких куточках рідної Волині, про які ніколи не здогадувалася. Люблю журналістику, бо завдяки їй стала витриваліша і сильніша. Я дуже рада, що стала журналісткою. Безмежно вдячна своїм колегам і редакторам, які навчають, допомагають і скеровують. А ще вдячна своєму коханому чоловіку за підтримку на нелегкій журналістській ниві, бо без тебе і твого чаю мені було б дуже важко. Із Днем журналіста, любі колеги. Нехай репортажі будуть цікавими, в диктофоні ніколи не закінчуються батарейки, а гаманець пухне від гонорарів! Повний текст http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/blogs/76206/
