Цими днями випускники складають останні ЗНО. Шкода, що під час мого навчання цієї системи ще не було. І досі, коли згадую свої вступні поневіряння, стає до глибини душі образливо й боляче...
Цими днями випускники складають останні ЗНО. Шкода, що під час мого навчання цієї системи ще не було. І досі, коли згадую свої вступні поневіряння, стає до глибини душі образливо й боляче...
Олеся БАНАДА, менеджер відділу реклами і маркетингу газети «Волинь–нова»
Було це у 2006 році, в розквіт жахливої корупції в освіті, коли до вишів першими проходили діти «потрібних» людей. В 11–му класі я перемогла на обласному етапі конкурсу–захисту науково–дослідницьких робіт Малої академії наук. Це дало змогу вступити поза конкурсом до одного престижного університету. Коли прийшов лист із запрошенням та переліком спеціальностей, які можна обрати, мені заздрили всі однокласники. І ось ми з мамою повезли документи. Вистояли півдня в черзі у душному коридорі. Потім пані Оксана, член приймальної комісії, внесла мої дані в електронну таблицю. Сказала, що має ще бути формальна співбесіда, де з нами хочуть познайомитися, і щоб я туди взяла лише паспорт. Наостанок привітала мене зі вступом. Наступного дня після обіду я прийшла на співбесіду. Одразу насторожила напружена атмосфера і безцеремонність. Мені дали кілька нескладних загальних питань і час для підготовки. А де ж формальність? І ніхто не запитав про мій паспорт… Потім ошелешили: «Ви не проходите». Не бачачи світу за слізьми, виходжу до мами. Вона, рішуча і мудра, одразу запідозрила аферу, і ми пішли до голови приймальної комісії. Зважаючи на пізню годину, ніхто з нашим непорозумінням розбиратися не хотів. Мама наполягла, щоб негайно викликали пані Оксану. Коли вона прийшла і відкрили мої документи, виявилося, що в таблиці, яку робила пані Оксана, був вказаний диплом журналістського турніру (участі в якому я взагалі ніколи не брала!), а не конкурсу–захисту. Тобто зовсім інший документ, відповідно до якого й справді передбачена співбесіда. «Мудрі» люди спланували, що приїде сільська дитина із затурканою матір’ю, які не зможуть розібратися у вступних «тонкощах», і державне місце дістанеться «потрібному» абітурієнтові. Геніальний план, шановні, але ви не на тих натрапили! — Ви під цим підписалася? — не здаючись, доводив мені голова приймальної комісії. — Якщо така розумна, ідіть на екзамени! — Але і ваша колега теж підписалася! Хіба ж могла змучена спекою і чергами дитина подумати, що її в університеті обмануть? Ми сьогодні ж поїдемо нічним поїздом до Києва, в Департамент вищої освіти, вони якраз такими справами займаються, — не витримала мама. — Можна вас на хвилинку в коридор? — неочікувано сказала голові пані Оксана. Повернувшись, голова приймальної комісії заговорив зовсім інакше. — Знаєте, зараз буде засідання ректорату (хоча було вже близько 21-ї години). Ми розглянемо вашу ситуацію. Думаю, що все буде добре. Прийшовши наступного дня до стендів для абітурієнтів, ми побачили листок із окремим наказом про зарахування мене поза конкурсом до вишу. Вирішили наостанок глянути пані Оксані в очі. Коли зайшли до кабінету, інші члени приймальної комісії раптом вийшли. — Розумію, що вас підставили, — сказала мама. — Я свого часу працювала на керівних посадах і такі махінації наскрізь бачу. Ви дуже молода, не піддавайтеся більше на такі афери, бо ж воно так просто не минає. — Вибачте… Прошу вас, тихіше, бо й стіни вуха мають… — шепотіла злякана пані Оксана, показуючи на відчинене вікно. … Я закінчила той університет з червоним дипломом, хоча мене й хотіли виставити на задвірки. Мій вступ до вишу став уроком на все життя: щоб не бути жертвою афери, слід кожен документ, під яким ставиш підпис, перечитувати від літери до літери.
