ОДНІ ВВАЖАЮТЬ ЙОГО ГЕРОЄМ, ІНШІ — КРИМІНАЛЬНИМ ЗЛОЧИНЦЕМ
У США вийшла книга костопільського письменника і журналіста Олександра Намозова «Життя, мов спалах. Спогади про Олександра Музичка (Сашка Білого)»...
У США вийшла книга костопільського письменника і журналіста Олександра Намозова «Життя, мов спалах. Спогади про Олександра Музичка (Сашка Білого)». Олександр Намозов – автор низки творів, присвячених відомим особистостям... Донедавна очолював газету «Віче Костопільщини», однак керівники Костопільської райради, як писало видання «Журналіст України», не знайшли собі кращої роботи, ніж знищувати очолювану ним успішну газету, боротися з неугодним «високому панству» редактором. Олександра звільнили з посади, він змушений був шукати роботу у сусідній країні. В основі нової книги Намозова, спонсором якої виступив американський осередок «Правого сектору», – правдива, підтверджена документами і розповідями соратників історія життя й боротьби Олександра Музичка
Віктор ПАРФЕНЮК
— Олександре Сергійовичу, чому вас зацікавила саме постать Сашка Білого? — Ми були знайомі. Якось вирішили написати з моєю допомогою його спогади про Чечню. Спочатку він нікому не хотів навіть слова сказати про своє перебування там. Та виявилося, Сашко прочитав мою книгу про УПА «Псевдо "Небезпечний"». Вона й стала між нами своєрідним містком. — Ви особисто симпатизували Білому? — Не симпатизував, але я зрозумів, що у мене чи не в єдиного з’явилася нагода «спіймати» Музичка. Є в мене таке хобі: свого часу «спіймав» Володимира Жириновського та виконавця смертних вироків служби безпеки підрозділу УПА. Коли взимку минулого року я побачив, що Білий уже областю керує, це послужило додатковим стимулом ближче з ним познайомитися. Під час відомих подій на Майдані у Києві Рівне теж бурлило. Епіцентром був Народний дім на вулиці Петлюри. Саме тут я і контактував із Сашком. Він спочатку відмовлявся щось надиктовувати – казав: не на часі. Але згодом запропонував зустрітися в кафе «Карасі», що на околиці Рівного біля Бармаків. Це кафе, видно, йому подобалось. Він відпочивав у ньому й у свій останній день, коли в результаті спецоперації Сашка неподалік цього закладу знищили. — Чи мала книга успіх у Сполучених Штатах? — Ніколи не був хвальком, але скажу, що, мабуть, я встановив абсолютний рекорд для письменників України – на книжкових аукціонах у США книга продавалася за ціною від 30 до 100 доларів за примірник. Усього розійшлося 500 екземплярів. У Костополі кажуть: «І чого це Намозов на роботу за кордон їздить? Він же з одних гонорарів має жирувати». Нікому не доведеш, що ніяких гонорарів я собі не брав. Та я і не збираюся щось комусь доводити. Скажу лише, що виручені від книги кошти пішли на підтримку вояків, які беруть участь в АТО. Це була моя лепта, мій громадянський обов’язок. — Повернімось до постаті Олександра Музичка. Що ви думали рік тому про Білого? — Війна у Чечні тривала майже десятиліття. Сашко перебував у цій мусульманській республіці якихось три місяці. За цей час одержати звання «Герой нації» далеко не кожному дано. А до всього одну з центральних вулиць Грозного називають твоїм іменем, тобі присвоюють військове звання бригадного генерала! Як вам підсумок такого перебування? Щоправда, зараз у Грозному вже нема вулиці імені Сашка Білого – нинішній режим Кадирова її перейменував. — А як Музичко опинився у Чечні? — Він приїхав туди нібито у творче відрядження як журналіст газети «Наша справа». Зрозуміло, який із Сашка був журналіст, коли він грамотно говорити не міг. На той час іще не почалося вторгнення у Чечню російських військ. Але проти Дудаєва був організований заколот. Не буду вдаватися в деталі, хто і як його організував. Однозначно без руки Кремля, ФСБ не обійшлося. Скажу лише, що на Дудаєва наступали дві з половиною тисячі бойовиків, коли у самого генерала для оборони не було під рукою й 400 бійців. І ось 26 листопада 1994 року «журналіст» газети «Наша справа» очолює спротив озброєному угрупованню опозиціонерів, що йдуть на штурм Грозного. Опозиціонери навіть захопили резиденцію глави самопроголошеної Республіки Ічкерія, але Білий разом із вірними генералу бійцями ухитрився їх звідтіля вибити. З тих пір для Дудаєва найдорожчою людиною стали не його командири–чеченці — Басаєв, Гелаєв, Масхадов чи Яндарбієв, а український «журналіст», який до трьох слів не міг приточити четвертого, — Сашко Білий. На один місяць Дудаєв навіть довірив йому, українцеві, очолювати свою особисту охорону. — Як далі розвивалися події? — 31 грудня того ж року уже 20–тисячна російська армія входить у Чечню. У штабі сидить Масхадов, а на вулицях Грозного спротив окупантам очолює не хто інший, як Білий. У місті були спалені, перетовчені десятки російських танків і бронетранспортерів, гинули кинуті у вирву війни молоді російські солдати. То було справжнє побоїще. Сашко в очах чеченців за короткий термін став національним героєм. Про нього чеченці складають пісню, на його честь називають новонароджених. І хоч батьки, за місцевими звичаями, не мали права давати немовлятам ім’я «Саша», мулли, тобто тамтешні мусульманські священики, дозволяли їм це робити. Білий так далеко пішов у своїх подвигах, що зібралася рада вже згаданих польових командирів, яка вирішила відкрито заявити Дудаєву: «Чи може на землі гордого народу героєм бути невідомо звідки прибулий «невірний»?» Білому було запропоновано залишити Чечню. — Які подвиги Музичка ви маєте на увазі? У пресі, приміром, проскакувало, що Білий особисто різав російських солдатів. Це більше схоже на функцію ката… — Така сторона його діяльності в Чечні мені не відома. Хоча однозначно — гуманістом він ніколи не був. Однак знаю про один вчинок Сашка, який багато про що говорить, і цей випадок унікальний в історії воєн. Білий, нічим не озброєний, один(!) взяв у полон 81 російського морського піхотинця Північного флоту, яких тоді перекинули у Чечню. — Щось мало схоже на правду. Як це йому вдалося? — Про це Сашко встиг мені розповісти, хоча цю історію він мало кому розказував. Було так. Він переодягнувся у форму майора російської армії, представився морпіхам контррозвідником. Побачив: росіяни знесилені, голодні після тривалих боїв. Залишилися без набоїв, повністю деморалізовані. З будівлі Кабміну вони могли бачити площу Мінутка, суцільно всіяну трупами. Сашко підібрався до них через аркову каналізацію. І всіх їх вивів через неї… у полон — усю російську групу, яка зосталася в живих. — І як на це відреагували чеченці? — Здивуванню Дудаєва не було меж. Він присвоїв Білому звання бригадного генерала. Саме тоді дудаєвські польові командири і зрозуміли, що Сашко їх повністю затьмарив. Знаменитий Хаттаб — двічі Герой нації, був усього-на-всього полковником, а наш Сашко-«журналіст» став бригадним генералом. За кілька місяців служби! — Олександр Музичко особисто одержав зірку Героя? — У руках він її ніколи не тримав. Вона являє собою золоту багатокутну зірку із золота найвищої проби з дев’ятьма діамантами. Цих нагород усього в Ічкерії було виготовлено 14. Одна така зірка мала на той час нумізматичну вартість 200 тисяч доларів США, нині — понад 1 мільйон доларів. Нагорода ця не дійшла до Білого. У першому випадку, коли її через грузинський кордон кур’єри везли в Україну, їх ліквідувала російська ФСБ. Коли ж везли її точну копію, нею «поживилися» самі чеченці. До Музичка вона знову не дісталася. — Третьої спроби не було? — Взагалі–то була, але… можна сказати, третя була між першою і другою спробами. — ?.. — Після смерті Дудаєва президент Ічкерії Масхадов під час своєї планової поїздки в Київ узяв із собою золоту зірку Героя нації. Вона призначалася для Сашка Білого. Сашкові перед цим зателефонували: «Післязавтра Масхадов прилітає у Київ. Треба, щоб ви прибули в столицю у належному вигляді, вам вручатимуть нагороду». — А коли це було? — За Кучми, здається, у 1997 році. До зірки додавалася грошова винагорода — 50 тисяч доларів. Сашко, який мав їхати у Київ на своєму старому Мерседесі, сказав тоді водієві: після нагородження купуємо нову машину, але обов’язково білого кольору. Увечері того ж дня він зустрічався з одним зі своїх побратимів у якомусь рівненському кафе. Сашко не захоплювався спиртним. Любив попоїсти, випити пива, а щоб напиватися — такого не було… І ось в кафе влітає спецгрупа, його «валять», скручують, тут же пред’являють звинувачення у рекеті: нібито він вимагав тисячу доларів у одного з підприємців. Таким чином, за день до вручення нагороди Білого «зачиняють». Вийшло як у героя популярного роману «Золоте теля» — Балаганова: знає, що завтра одержить 50 тисяч доларів, але йому обов’язково треба було з когось «злити» якусь тисячу. Висновки з цієї ситуації напрошуються самі: хтось дуже не хотів, щоб «нагорода знайшла героя». Масхадов зустрічався з Кучмою і сказав йому, що привіз відзнаку, а герой відсутній. На це, розповідають, Леонід Данилович зауважив: «Як ви можете нагороджувати рекетира, який зараз сидить у слідчому ізоляторі? Якщо «відчиститься», то я вам його літаком надішлю у Чечню, в себе і вручите». Коли ж Масхадов посилав до Білого з нагородою своїх гінців, то їх, як я вже говорив, «грохнули» самі чеченці — хтось позарився на золото і діаманти. — Ким же, на ваш погляд, був за життя Сашко Білий? — Траплялося, він не дружив із законом. Але то був українець, який свого часу врятував Грозний, воїн, у якого геройство текло по жилах. … А всіх отих 81 морпіхів чеченці обміняли на своїх бійців. Усі ці російські десантники залишилися живі. Розповідали, у Грозному Білий вдарив із гранатомета по російському танку. З танка вискочив танкіст, одежа на ньому горіла, бідолаха кричав українською: «Йой, мамочко, йой!». Сашко його врятував. Потім казав, що цей танкіст — овечка, яка заблудилася. Зараз той хлопець живе у Харкові. Хтось, звичайно, згорав у танках, у літаках, але це — війна… Чи вдалося Музичка завербувати ФСБ? Звучали версії, що така вербовка могла відбутися з метою дискредитації нової української влади. Те, що він, Герой Чечні, не був одразу ліквідований росіянами, жив аж до березня минулого року, мовляв, викликає певні питання. Моя думка: на співробітництво із ФСБ Сашко піти не міг. Та достеменно все стане відомо, гадаю, тільки через десятиліття.
На фото: Про Сашка Білого після Революції гідності почули всі.