Нелегко сьогодні бути молодим хірургом. «Дяді» оперують, а ти «поліруєш гачки», пишеш історії хвороби, перев’язуєш і… чекаєш світлого майбутнього. Коли ж воно настане?..
Нелегко сьогодні бути молодим хірургом. «Дяді» оперують, а ти «поліруєш гачки», пишеш історії хвороби, перев’язуєш і… чекаєш світлого майбутнього. Коли ж воно настане?..
Любомир ВАЛІХНОВСЬКИЙ, завідувач хірургічного відділення Турійської ЦРЛ, заслужений лікар України, депутат обласної ради
Тепер, коли я переглядаю старі фотографії, то вже і не впізнаю того наївного, захопленого хірургією молоденького лікаря у світлому плащику, який приїхав на Волинь і мріяв присвятити себе медицині, служити, рятувати хворих. Життя все розставило на свої місця. І тільки іноді в запилених підвалах свідомості ні–ні та й засмокче смуток за нездійсненими мріями. Дуже страшно було б дивитися на сьогоднішній світ очима цього хлопчини. Як мало потрібно часу, щоб переконатися: небагато радості дає хірургія. Не встиг оглянутись, а попереду вже тільки минуле. Але залишилися ще спогади. Вони не перестають роздирати мою душу, лізти в мої сни, нагадувати прожите. 43 роки виснажливої праці! Нескінченні черги нічних чергувань і тисячі операцій. Роки страждань, болю і принижень. Роки, коли, незважаючи ні на що, цей хлопчик–хірург вчився виживати, і вижив! Але інколи, особливо після дружніх фуршетів на якійсь конференції або з’їзді, коли довкола тебе сидять такі ж як ти хірурги, які багато чого побачили і багато що втратили на своєму шляху, коли від їхнього тепла розтає заледеніла душа, ти ще і ще раз розумієш, що від народження був приречений стати хірургом. Це — твоє покликання, твій хрест, який ти несеш через все своє життя. У будь–якому випадку я сьогодні не шкодую, що став хірургом. Тоді, в двадцять два роки, я сам зробив свій вибір. За вуха мене ніхто не тягнув. Навпаки, радили повертатися додому на Прикарпаття, в медінститут. Я сам вибрав цей шлях. Сам увійшов до цього жорстокого світу, і сам прийняв його правила. В цьому світі немає місця наївним маминим синочкам. В цьому світі є одна мета — вижити. На інше немає ні часу, ні сил, ні бажання. Кожний хірург продає свій розум і руки. Наше горе і наше щастя в тому, що ми більше нічого не вміємо робити. Ми дуже рано зробили свій вибір. В хірургії — суть нашого життя. Ми продаємо себе за копійки і називаємо це роботою. Суспільство, обізвавши нас «бюджетниками соціальної сфери», не завжди бачить і розуміє потреби медичних працівників, зокрема хірургів. Про нас згадують тільки тоді, коли потрібно заштопати рану, вирізати пухлину або розкрити гнійник. В інший час ми — м’ясники, коновали. Наша зоряна година рідкісна, але вона є. Вона приходить тоді, коли відступає біда, перемагає життя. І тоді я не шкодую про свій вибір. Стали лікарями і мої сини, якими горджусь. Їм передав у спадок не матеріальні надбання, а свою відданість медицині, любов до людей і до України, як заповідали мені батьки. Схиляю голову перед тими своїми колегами–хірургами, хто виконує свій обов’язок, рятуючи поранених бійців на Сході України. Життя 26 медиків обірвалося з початку війни в зоні бойових дій. Гинуть найкращі — патріоти, професіонали. І тому наше професійне свято уже другий рік із присмаком смутку. День медичного працівника нині співпав із 50-річчям Турійської центральної районної лікарні. Щиро вітаю рідний колектив із подвійним святом! Вітаю усіх медиків! Зичу кожному з нас ніколи не шкодувати про свій вибір.
